Остап Шаптала. Повісті

Тодi зрозумiли батьки, що вона дiйсно померла i страшною новиною вразила iх несподiвана свiдомiсть цiеi подii. Розпач вирвався iз iхнiх грудей та звiром розлiгся по кiмнатах. Чекання чуда змiнилось зневiрою.

Тiльки тепер почулось, що в хатi скоiлось щось жорстоке. Тиша, що панувала допiру в кiмнатах перетворилась у стогони матерi та голоснi зiтхання батька, що тинявся, розчавлений безнадiйнiстю.

Облишили варити обiд i iли, що трапиться. Пил застелився на вiкнах та пiдлозi i нiхто не стирав його. Довго не лягали спати, сидiли за пiвнiч та все думали й катувались.

Мати не плакала лише тодi, коли сухi ридання самi спинялися iй у горлi. Батько прилюдно лише зiтхав та нiяково посмiхався, а по кутках ховав своi важкi сльози.

Лише тепер залунало в повiтрi слово «смерть». Немов смерть щойно прийшла велика й нахабна, розсiлась по всiх стiльцях, захопила все повiтря i нiде було повернутись, нiчим було дихати. Все загарбала смерть.

Мати здебiльшого сидiла на канапцi, виснажена лихом та риданнями.

– Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуеш Олюсю?..

Вона стихала на мить, прислухаючись, i, зневiрившись, кричала ще голоснiше:

– Боже, навiщо це? Навiщо смерть? Навiщо вмирати? Боже!

Їй нiхто не вiдповiдав. Батько, зацiпивши губи, сновигав з кiмнати до кiмнати, i скарги дружини падали йому на зважнiлу голову, як удари довбнi.

Коли ж Остап повертався з лiсу, мати кидалася до нього та в болiсних обiймах притискувала до себе.

– Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!

Мати не хотiла вiдпускати його вiд себе.

Вiн мусiв сидiти коло неi та слухати ii нарiкання. Вiн мусiв дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тiпаеться йому на колiнах, як пiдрiзана курка.

– Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись вiд ридань.

– Добре, – вiдповiдав той.

Инодi мати хапала його обличчя руками та починала шалено цiлувати, заливаючи слiзьми. Вона гортала його, кремезного, до своiх усохлих грудей, мовби дiйсно хотiла захистити вiд смерти.

І Шаптала не мiг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозумiння, що там коiлось. Дедалi, то чужiшою ставала йому мати з ii недоладнiм жахом перед смертю. Часом навiть прикро було слухати ii скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великi мрii.