Місто

– Вибачте, – сказав вiн, уклоняючись, – ви товариш Михайло Свiтозаров?

Сам свiдомий недоцiльностi такого питання, вiн постарався хоч у мiру змоги ковтнути маловiдповiдне слово «товариш».

– Я Свiтозаров. А в чому рiч?

– Я ось написав оповiдання… – почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчi в критика неприемну гримасу.

– Менi нiколи, – вiдповiв критик. – Я зайнятий.

Ця зневажлива вiдповiдь прикула Степана до мiсця. В тоскному холодi, що оповив його, вiн зрозумiв тiльки одне – слухати його не хотять.

Як вiн не ворушився, то критик визнав за потрiбне повторити, пiдкреслюючи склади:

– Я зай-ня-тий.

– До побачення, – глухо промовив Степан.

Вийшовши з двору, вiн пiшов перед себе незнайомими вулицями, несучи на серцi нестерпучий гнiт безсилоi лютi. Нiколи ще не був вiн такий принижений та знищений. Зухвалi слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому нiколи, але ж призначив би час! Хай зовсiм одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке мае вiн право так казати? О, його до кровi стiбнув той пихуватий тон, той панський тон дiдича вiд лiтератури!

Ідучи потупивши голову, вiн снував невиразнi думки про помсту.

Вiн мiг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по пiдлозi його випещене тiло, бо перевага його м’язiв була безперечна. І тому, що тiльки такий спосiб помсти мiг уявити, свiдомiсть безсилостi ще бiльше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожiстю до всього, що вiд нього вище.

Опинившись десь бiля парку, вiн зайшов i сiв на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, вiн його пiзнав – це був Золотоворiтський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений пiдступом всепалющоi ненавистi, вiн пробурмотiв, криво посмiхаючись:

– Тоже… Золотi Ворота!

Несподiвана рана заступила юнаковi всi думки. Почуття, що з дому вiн виходив пишним Стефаном, а вертатись мае затюканим Степаном, не хотiло його покидати. Вiн тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогiв.

Зело дерев швидко темнiло, плюскiт фонтана мiцнiшав у сутiнках, i густий вечiр тихо знiмався з-над кущiв. Раптом зайнялись лiхтарi. В своему кутку хлопець давно вже лишився сам. Деннi одвiдувачi скверу, чеснотливi тати з газетами й ненi та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнiм промiнням свiтла. На змiну iм злiтались нiчнi метелики та iхнi ловцi.