Місто

Степан встав, добув свiй твiр i порвав його на шматки.

– Будь ти прокляте, – сказав вiн.

Вiн рушив до Надiйки, хоч йому однаково було, бачити ii чи нi. Але вiн пiшов би до неi пiсля перемоги, тож вирiшив iти й пiсля поразки. Вона радiсно зустрiла його в своiй хустинi на розi вулицi, бо виглядала його, гуляючи.

Вона вiдхилила голову, його побачивши, i пристрасно засмiялась, але вiн холодно до неi привiтався:

– Здрастуй, Надiйко.

Вони пiшли до Царського саду, i дiвчина, смiючись, щасливо розповiдала про перший день лекцiй у технiкумi.

Вiн зцiпив губи. В його iнститутi теж, певно, лекцii почались. Ну i хай починаються! Вiн замкнувся враз у собi й похмуро визирав на свiт крiзь добровiльнi гратки. Смiх Надiйчин був йому нестерпучий, ii веселiсть ображала його. Раптом вiдраза зайнялась в ньому до дiвчини, i це чуття було йому приемне.

– А що пише Семен? – спитала Надiйка, ще не почуваючи його настрою.

– Нiчого не пише, – вiдповiв вiн.

Та й справдi, вiн цього не знав, бо листа вiд сiльського приятеля ще не прочитав.

Надiйка здивовано на нього глянула.

– Ти чудний сьогоднi, Степанку, – несмiливо промовила вона.

Вiн нiчого не вiдповiв, i вони мовчки дiйшли до пiдгiр’я Царського саду. Ця мовчанка ображала дiвчину, i вона спинилась, стримуючи сльози.

– Я пiду додому, коли ти мене не любиш…

Степан шарпнув ii за руку.

– Люблю. Ходiмо.

Вiн почував свою над нею владу i хотiв, щоб вона корилась. Вся прикрiсть його на нiй зосереджувалась, i вiн, може, вдарив би ii, коли б вона надумала сперечатись.

Але вона покiрно пiшла.

Коли вони зiйшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорi з тихеньким трiском. Пускали фейеверк. Рожевi, синi, червонi й жовтi вогнi, свистячи, гнались угору, креслючи свiтлючi дуги на темному тлi, вибухали й падали на землю iскристим дощем.

Степан дiстав останню з своiх легких цигарок i запалив ii.

– Сволочi вони всi, – похмуро промовив вiн, сплюнувши.

Надiйка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорiв та вогню, забувши на мить про свого невеселого хлопця.

– Хто? – не розумiючи, спитала вона.

– Всi, що отам дивляться.

– Ми теж дивимося, – боязко зауважила вона, налякана його голосом.

– Думаеш, для тебе пускають? – суворо посмiхнувся Степан.

Вона зiтхнула. Вiн повернувся спиною до вогнiв i пiшов. Надiйка мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байдуже, холодне в раптових спалахах цигарки.