Місто

Вiн пiшов далi, попрощавшись iз дiтьми, що кричали йому навздогiн, i все навкруги приемно тiшило йому очi – стара дзвiниця Софii, трамваi й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами. Близько опери вiн спинився ще послухати украiнських пiсень у виконаннi двох жiнок i слiпого дiда, представникiв мистецтва, що вийшло на вулицю, i потiм того звернув на Нестерiвську вулицю, куди вело його бажання i вказiвки адресового бюро. Що ближчав вiн до заповiдного будинку, то бiльше прокидалось у ньому – не хвилювання, – неприемне почуття жiнки, що мусить роздягатись перед лiкарем.

Вiн похапцем добирав слiв, що мав сказати:

«Вибачте, я написав оповiдання i прийшов до вас, щоб ви послухали його».

Нi, краще:

«Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповiдання, що я написав».

Будинок, де жив великий критик, був теж великий i мав два флiгелi в дворi. Покладаючись на свое чуття, Степан зiйшов на п’ятий поверх першого будинку, але останне помешкання в ньому мало дванадцятий номер, замiсть потрiбного вiсiмнадцятого.

Тодi вiн, розпитавши в дворi, пiшов у другий флiгель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у дверi, вiн почав чекати, i серце його кидалось багато голоснiше, нiж вiн постукав. Вiн постукав ще раз, сам злякавшись своеi настирливостi.

– Кого вам? – спитала жiноча постать, вiдчинивши.

– Вибачте, що я турбую вас… – почав Степан, не пiзнаючи свого голосу. – Я хочу бачити… – Вiн запнувся, забувши прiзвище. – Я хочу бачити… критика…

– Критика? – здивувалась жiнка, тримаючи рукою на грудях капризний капот.

– Цебто вiн статтi пише, – тлумачив хлопець, знемагаючи пiд вагою хреста… – Михайла…

– Михайла Демидовича Свiтозарова? Професора? – полегшено сказала жiнка, впускаючи його. – Да, да, це тут. Сюди.

Вона повела темним коридором хлопця, що тремтiв, як молодий злодiй, вперше полiзши вночi грабувати помешкання.

– Мiша, до тебе хтось.

Хлопець зайшов у кiмнату, де коло вiкна за столом серед купи книжок сидiв сам великий критик i писав, не пiдводячи голови.

Степан спинився край килима, що лежав на пiдлозi, i боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стiн. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищi, i вiн ладен був стояти так годину, двi, без кiнця, почуваючи щось величне й млосне.

Нарештi великий критик кiнчив переливати свою думку на папiр i запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом.