Останній день

Кравчук пригадав, як iй затремтiв голос, коли вона заперечувала проти назви сьогоднiшнього дня останнiм, i несподiвана тривога неприемного торкнула його серце.

«От тобi й маеш»! – подумав вiн. – Не мала баба клопоту, так нате вам вигадку. Вона просто не хоче зi мною розлучатися – тут уся розгадка й ховаеться. А потiм вона й справдi мае рацiю: який же це останнiй день, коли вiн тiльки вирiшальний?»

Хоч Олена Олександрiвна й пропонувала йому зайти до неi сьогоднi прямо з шахти, але Кравчук вирiшив спершу переодягтися i лише з гуртожитка пiти до своеi коханоi.

Вiн, звичайно, дуже поспiшав, йому кожна хвилина була дорога, але не можна iти в цьому брудному вбраннi.

В гуртожитку нiкого не було: Коробка ще не прийшов, а Шруб та Остапенко, очевидно, десь пиячили. Кравчук хутко переодягся в новий костюм i, затягнувши краватку та змахнувши порох з черевикiв, вийшов на ганок.

– А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! – перерiзав йому дорогу п’яний Шруб. – Багато нарубали?

Остапенко, що теж ледве тримався на ногах i стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонiв п’яним голосом:

– Не чiпайте його, дядьку! Ходiмте до казарми!

– Зачiм до казарми? – висмикнув руку Шруб.

 – А що як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?

– Чого тобi треба вiд мене? – спитав Кравчук i вiдступив на два кроки.

– А того менi треба, що ти менi жити не даеш! – Шруб блиснув своiми маленькими зеленуватими очима, й Кравчук знову побачив у них звiрячу ненависть.

– Ти сам собi жити не даеш своiми прогулами, – сказав вiн.

 – Як тобi не соромно, Шрубе, ти ж старий робiтник! Невже в тобi нiколи не заговорить совiсть?

– Кажеш, ударничку, совiсть? – i Шруб схватив Кравчука за рукав.

– Та не чiпайте його, дядьку! Ходiмте до казарми! – ще раз пробубонiв Остапенко.

Але вже було пiзно. Ненависть Шрубова, що вiн ii сяк-так приховував, вийшла iз штучних берегiв, а п’яний чад вiдбив йому найменшу здiбнiть мислити. Вiн раптом схопив у своi кам’янi обiйми Кравчука й почав його валити. Назвати сили нерiвними не можна було: Кравчук не поступався м’язами кремезному «самомобiлiзованому фронтовиковi», i треба було чекати, що Шруб тут же дорого розплатиться за свiй вчинок.

Але в останнiй момент, коли Кравчук захоплений у несподiваний притиск, випростовувався й збирався перейти в контратаку, з шумом i важко повалився на пiдлогу, грюкнувши головою об цемент.

І тодi ж перед його очима ранковий промiнь блиснув у чомусь гостро тривожному, а бiля серця почув вiн неможливий бiль.