Гетьман Іван Виговський

День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.

Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонii та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi.

Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своiми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали посланцiв радiсно. Киiв уже давно мав магдебурзьке право: свое мiське самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од iх мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi пани, пущенi Богданом на Украiну ще по Зборовському трактатовi вже не вернуться нi в своi маетностi, нi до Киева, i само по собi не накладуть руки на магдебургiю Киева.

По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський вертався на Старий Киiв.

Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки украiнських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'i. Кiнь нiби чванився перед людьми своею красою, своею розкiшною грiвою та рiвною статтю, позуючи на всi своi кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янцi червонiли як жар.