Гетьман Іван Виговський

– Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, – сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. – Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.

– Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, – обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.

– Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, iм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, – сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Украiнi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своiх iнтересiв i свого життя.

В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiеi битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичноi умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякоi напастi.

– Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаеш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, – сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.

Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.

Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний.

По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруею, здавався йому тепер неприемним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покоi, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Киева, вештанням та турботами цiлого того дня.

Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями.