Гетьман Іван Виговський

По твоiй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.

– Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! – обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.

– Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своiх ворогiв не буду видавати своiх дочок! – грiзно промовив батько.

Все в залi затихло i притаiло дух.

Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.

– Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моему празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моiм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоiм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарськоi шляхетноi компанii! – додав далi князь Адольф.

– Не маю рицарського права гнiвити тебе своею одмовою од твоiх запросин, – обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.

Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна.

I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось iм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака.

– Що це ти, Павлино, розказуеш так довго та голосно, що аж в моему покоi чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоiть та бубонить, – промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.

– Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про… про Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.

– Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за…

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своеi кiмнати.