Гетьман Іван Виговський

Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякоi птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.

Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'iжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виiздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виiжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого.

Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виiхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виiжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до своеi ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.

Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом.

Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.

– Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! – промовив господар до гостя.

Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.

– Ти – Герман! Ти – син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував моi червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моiх хлопiв! Ти – син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!

– Я – син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоiй пишнiй дочцi Розалii, бо я ii давно полюбив, ii одну любитиму до смертi.