Гетьман Іван Виговський

Для Павлини й Олесi перебитi iлюзii неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.

– Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.

– Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалii, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалii, так що iм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя.

Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в ii кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi свое й ii iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодii. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неi i посилав iй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiею iздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виiздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала iздити в той лiс.

Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiе, коли князь не видасть за нього своеi дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити свое молоде життя, розбити свое серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить свое життя.

Довго жив Герман недалечке од замку, але йому не довелося нi разу побачити своеi коханоi Розалii. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руiн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руiн з маленькоi кiмнатки i махнула до Германа рукою.