Гетьман Іван Виговський

Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Киiв!

– О, я до неi частенько наiжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, – сказала Олеся, – але все-таки не годиться менi кидати й своеi хати, i свого господарства.

"Можна буде з нею часто бачитись в Киевi, – подумав Iван Остапович. – Не мине ця пташка мого сильця!"

Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець.

Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноевого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i iли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонii.

– Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, – сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

– Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, – сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

– А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманськоi булави? – спитав в Олесi Iван Остапович.

– Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, – обiзвалась Олеся, заiдаючи обiд маковниками.

– Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, – сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись.

На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. – Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здаеться, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, – мовив Iван Остапович до Павловськоi.

– Заходьте ж до нас, як будете в Киевi! Не минайте моеi хати! – сказала Павловська до Виговського.