Гетьман Іван Виговський

– Хiба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Киевi в тiтки? – спитав Iван Остапович.

– Та, мабуть, поiду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, – сказала Олеся на прощаннi.

– То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилае по дiлу до Киева, – сказав Iван Остапович i вийшов з покоiв веселоi Якилини.

II

Невеселий виiхав того ж таки дня з Киева Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'iхав у густий киiвський бiр.

Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Киевi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заiхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвоi самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Киевi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роем в головi Виговського.

"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ii з рук гордовитоi високоi рiднi.

Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiе добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський… Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки ii поважатимуть; козацька старшина не посмiе заводити в моему домi запорозькоi сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", – думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумноi соснини, неначе вiн читав на iх своi думи.

Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Киева. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.

Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру.