Гетьман Іван Виговський

Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, – сказала Олеся.

– Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! – промовила тiтка.

– Не бiйтесь! Я вас проведу до самоi господи, – обiзвався Iван Остапович.

– От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, – говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. – Але… сьогоднi ми гостюемо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзне снiдання або на раннiй обiд.

– Добре, спасибi! – обiзвалась Катерина i ii чоловiк.

– I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, – просила Павловська Виговського.

– О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! – сказав Виговський зрадiвши.

Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадае та метикуе, але що, цього не вгадаю…"

I гостi розпрощались з господарями.

Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловськоi.

Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.

Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловськоi, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловськоi був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiiв.

В Павловськоi скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловськоi, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.