Гетьман Іван Виговський

Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.

– Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не було часу навiть подумати про оженiння.

А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась… – додав Виговський.

I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, iх очi весело заграли. У кожноi майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ii очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi.

Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до неi, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз.

"Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! – подумала Павловська. – Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана… Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" – думала Павловська.

– Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з своiм весiллям, нема де правди дiти, – сказала Катерина, затя-гаючи нитку в голку i довго нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.

– А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас.

Невже мiж ними не знайшлось нi однiеi, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! – дрiботiла Павловська i смiялась. Їi кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе ii куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном Остаповичем i вдарити тропака.

– Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, – промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.

Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.

– Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Киева? – спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловськоi, а весела Павловська була для неi небогою.