Гетьман Іван Виговський

Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своею мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.

Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодоi панни.

Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиi лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиi висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неi були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.

Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:

– А ми, пане писарю, бачили вас вчора!

– Де ж ви мене бачили? – спитав Виговський.

– А коло святоi Софii, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, – сказала Павловська.

Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!

– Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.

– Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами.

Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? – обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.

– Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, – сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.

– Чи ви, пане писарю, самi прибули до Киева, чи, може, й жiнка приiхала з вами? Чи ви жонатi? – знов спитала цiкава Павловська.