Князь Єремія Вишневецький

Усей двiр Замойського в Замостi, уся челядь, набрата по украiнських селах в Холмщинi, була повернута на католицтво.

Вже сонце височенько пiдбилося вгору. Гризельда вишивала знехотя й все поглядала у вiкно на просторний двiр, серед котрого зеленiло здорове кружало, засаджене посерединi кущами бузку та троянд. Брама стояла одчинена навстiж. Чотири гранчастi мурованi стовпи брами бiлiли на сонцi. Замойський ждав до себе на одвiдини гостей, приiжджих з-за границi. В браму влiтали конi, запряженi впростяж; кругом дернового кружала котились лиснючi карети магнатiв i ставали перед ганком, обставленим важкими бiлими колонами.

Приiжджали з одвiдинами до коронного канцлера й заграничнi гостi з Вiдня, що наiхали з молодою королевою. Карети приiжджали й незабаром од’iжджали. Гризельда не зводила очей з тих гостей, що виходили з карет. Вона неначе сподiвалась, що от-от незабаром вскочить у двiр молодий Єремiя, щоб одвiдати i старого ii батька, й ii.

– От тепер я, панно Гризельдо, догадуюсь, чого ти перейшла з роботою в цей покоiчок з своеi кiмнати, – обiзвалась баба Ганна.

– Не з твоею старою тямою в сивiй головi догадатись. Та й догадуватись нема чого: сiла я тутечки, щоб подивитись на приiжджих гостей, – сказала Гризельда.

– Авжеж! Пiддури кого дурнiшого. А в Ганни, хвалить бога, таки е тямки в сивiй головi.

– Нема там нiякiсiнькоi тями: була колись, та вже давно вилетiла з сивоi голови, – пожартувала Гризельда.

Молодi дiвчата осмiхнулись коло порога й зирнули одна на одну.

– От-от незабаром прилине якийсь орел i шугне крилами по дворi, – сказала баба Ганна.

– Який же це орел? Про кого ти верзеш? – спитала Гризельда.

– Про кого ж, як не про князя Домiнiка, – сказали баба.

– Князь Домiнiк не пiдхожий до орла, – сказала Гризельда.

– Ой пiдхожий! Ще й який пiдхожий, – обiзвалась з кутка горнишна Маруся.

– Брешете ви обидвi. Вiн схожий на сизого голуба, а не на орла, – обiзвалась Гризельда.

– А хiба ж ти, Гризельдо, не любиш голубiв? – спитала смiлива баба-нянька.

– Не припали чомусь менi до вподоби отакi сизi голуби. Я люблю орлiв. Ото так птиця. І шугае високо аж пiд хмари, i просто очима дивиться на сонце, i падае наниз швидко, мов куля, й не випустить з своiх пазурiв дичини: орел то лицар мiж птаством, – сказала Гризельда й зирнула в вiкно.

У вiдчиненi ворота влетiв баский кiнь, нiби шугнув кругом кружала, наче вихор, i спинивсь перед ганком, неначе укопаний.