Діви ночі

Раптом Марунька вдарила об скло пальцями, i враз швейцар прокинувся, на обличчi його з’явилося зацiкавлення. Три пальцi Маруньки вдаряли по склу з якоюсь ледь вловимою перiодичнiстю. Нiхто на це не звернув уваги i, може, лише тому, що я не зводив очей, оцi удари пальцями видалися якимось таемничим знаком. Зрештою, i поведiнка швейцара говорила про це: вiн зрозумiв гасло, вiдчинив дверi i впустив нас досередини. Марунька тицьнула йому щось у руку, а вiн кивнув головою в бiк вiльного столика пiд вiкном.

Ресторан не був цiлковито порожнiй, як це видавалося з вулицi.

– Соски, – цвиркнула Леська, визначаючи специфiку iхньоi професii. А коли ми сiли, описала, якi саме деталi одягу i косметики говорять про це. – Бачиш, якi в них нарум’яненi щiчки? Тiльки соски так малюються. Ще вони полюбляють зав’язувати собi кольоровi бантики, вбирати бiлi пiдколiнки i короткi спiднички школярського покрою. Вони, як i всi iншi повii, завше тусуються парами.

– Якi ж будуть нашi iмена? – слушно нагадала Марунька.

– Ну, ти можеш залишатися Марiанною, – вiдповiла Леська. – Я буду Єлена, а вiн – Коста.

– Менi бiльше подобаеться Нiкос, – сказала Марунька.

– Казандзакiс, – уточнив я.

– Що?

– Був такий грецький письменник. Нiкос Казандзакiс.

– Письменникiв нам не треба, – категорично похитала головою Леська. – Будеш Коста… Ах, мiо, мiо Коста!.. – Вона замрiяно вiдкинула голову, а за мить видушила крiзь зуби: – Жлоб… Подарував менi французький коньяк i сам його видудлив за нiч.

– А ти де була?

– У трансi.

Тут швейцар милостиво розчахнув дверi, i ресторан наповнився галасом. Юрба вмить обсiла столи. Але далеко не всi. Кiлька столiв зосталося вiльними, проте швейцар знову зачинив дверi i повiсив табличку: «Вибачте. Мiсць немае». Тепер настав його зоряний час. Надалi запускатиме лише окремими групами, докладно з’ясувавши, скiльки мае бути осiб, а адмiнiстратор навiть поцiкавиться, що саме вони збираються замовити на вечерю, бо ану ж це тi, хто за пляшкою пива зiбрався бавитися до пiвночi.

Того вечора за п’ятьма столами «працювало» дванадцять повiй. «Моi» сидiли за шостим столом, але повiями не були. Бо були греками. Скiльки ще в залi було таких «грекiв», важко сказати.

Швейцар, маючи з повiями угоду, особисто скеровував потенцiйних клiентiв за столи з повiями. Одних – на iх власне замовлення, а iнших – на замовлення самих повiй.