Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Гетсбi сунув руку до кишенi, й на руку менi впало щось металеве на муаровiй стрiчцi.

– Ось цей – вiд Чорногорii.

На мiй подив, орден виглядав як справжнiй. Я прочитав круговий напис: «Orderi di Danilo. Montenegro, Nicolas Rex» [1 - «Орден Данила. Чорногорiя, король Нiкола» (лат.)].

– Подивiться на зворотнiй бiк.

Там було вигравiрувано: «Майоровi Джею Гетсбi за мужнiсть i героiзм».

– А ось iще одна рiч, яку я завжди ношу з собою. На спомин про Оксфорд. Знято на подвiр’i Трiнiтi-коледжу.

На фотографii кiлька молодикiв у спортивних куртках стояли в недбалих позах пiд аркою брами, на тлi цiлого лiсу готичних шпилiв. Серед них був i Гетсбi, з виду трохи – але не набагато – молодший, з крикетною биткою в руцi.

Отже, вiн казав правду. Менi уявилися тигровi шкури, що пломенiли в покоях його палацу на Великому каналi, уявилось, як вiн вiдчиняе скриньку, наповнену рубiнами, щоб багряним блиском iхнiх граней утамувати бiль свого розбитого серця.

– Я хочу звернутися до вас сьогоднi з одним великим проханням, – сказав вiн, задоволено ховаючи в кишеню своi сувенiри. – Через те й вирiшив розповiсти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, нiби я якийсь там нуль без палички. Розумiете, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з мiсця на мiсце, намагаючись забути одну сумну iсторiю, яка зi мною сталася. – Вiн повагався. – Сьогоднi ви почуете ii.

– За снiданком?

– Нi, пiзнiше.

– Цебто ви хочете сказати, що закохалися в мiс Бейкер?

– Та нi, друже, зовсiм нi. Але мiс Бейкер люб’язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

Я не мав анiнайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, i все це не так зацiкавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсiм не для того, щоб вести розмови про мiстера Джея Гетсбi. Я не сумнiвався, що прохання його виявиться вiд початку й до кiнця безглуздим, i на мить навiть пошкодував, що погодився мiсяць тому приеднатись до велелюдного натовпу в його саду.

Вiн не вимовив бiльше жодного слова. Що ближче ми пiд’iздили до мiста, то коректнiшим вiн робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лiнiею океанськими суднами й помчали брукiвкою припортових нетрiв повз темнi, але не безлюднi шинки в збляклiй позолотi дев’яностих рокiв.