Земля (збірник)

Такий був Михайло! Не iвши, просто пiшов до бурдея, щоб до товару подивитися, за всiм доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землi, як усе в останнiх днях… І вiн мусив iх покидати – на три роки покидати! «Михайле!» – крикнула вона вголос та впала на лаву. Потiм ударила кiлька разiв головою до стiни i стала тяжко проклинати. Пощо мав iти вiдтак з дому? Пощо? Тi, що його вiдiбрали, бодай би нiколи не зазнали радостi з своiх дiтей! Тi, що придумали вiйсько та се, щоби сини покидали родичiв у найкращому вiцi, бодай би i в гробi не найшли супокою, а тих, що видумали вiйну, нехай Бог скарае, нехай iх тяжко скарае! Землi нехай наiдяться i най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли iм уже чого iншого замало на оцiм свiтi.

Так, так, так…

Вiн мовчав i глядiв понуро перед себе. Йому з жалю серце краялося, але вiн не мав слiв, як вона, на свiй жаль. Вона ж була жiнка… Бив лиш вiд часу до часу рукою по колiнi. Але тут же, саме посерединi прокльонiв, вона вмить прокинулася.

– А грошi, Івоне? – спитала з поспiхом, сiдаючи прямо на лавцi, отворивши широко очi, в яких ще блистiли сльози. – Що сталося з грiшми, коли Михайла покликали?

Вiн махнув рукою, неначеб зрiкався грошей, i не вiдповiв.

– Що сталося з грiшми, Івоне? За що забрав iх жид, коли Михайла взяли? – питала, натискаючи.

– Жид, Марiе, – вiдповiв iз намiром помирення, – жид десь дiвся! Я його не видiв! Бог знае, що з ним сталося! Може, отуманив мене. Як отуманив мене, то нехай його Бог за те скарае, бо гiрко працював я на тi грошi.

Я хотiв усе по-доброму, не жадав задурно своеi дитини вiд них, хотiв iм заплатити, щоби менi його лише лишили, не вiдривали його вiд хати та вiд землi, але коли вже iнакше сталося, то се хiба сам Бог так хотiв. Не журися, Марiе! Як Бог допоможе, зложимо собi знов стiльки, що пропало. Най на тiм скiнчиться. Що вже грошi! Коби руки в мене годнi, а я закуплю пару молоденьких бикiв, вигодую та й за два роки знов буду мати те, що лиха година витуманила.

Вона гiрко розсмiялася.

– А за що купите молодих бикiв? Зложеними грiшми? Хто iх зложить? Ми? Я вже не годна так працювати, як давнiше, ви не зможете наполовину розiрватися, як хлопець нас покине, будете мусити робiтникiв наймати, бо Сава…

Урвала.

– Саво! – крикнула голосно й бистро, пригадавши собi хлопця. – Саво, де ти? – І, вiдчинивши нетерпеливим рухом дверi, поступила кiлька крокiв за порiг i кликнула в темряву за хлопцем.