Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Тiльки ще мимохiдь зазирнула за ванну. Пакет був на мiсцi. Заспокоена, я замкнула ванну кiмнату, а ключ сховала мiж старими часописами, що лежали у вестибюлi.

Тото здивовано стежив за мною.

– Що це за чуднi манiпуляцii? – запитав вiн.

Я вiдбулася смiхом. Вiд усiх пiдозр Тото слiд вiдбуватися смiхом.

Сiдаючи в машину, я уважно розглянулася навколо: чи не помiчу де отих агентiв, що пильнують моi вiкна, – але нiкого не побачила.

У Косинцях я нiколи ще не була, хоч, власне, мала б ними цiкавитися, бо рано чи пiзно вони дiстануться нам у спадщину по дядьковi Довгiрду.

До маетку iхали довгою алеею, а потiм густим парком. Сам палац не справляв приемного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залiзничний вокзал у Пруссii.

Нагору вели досить широкi сходи. Бiля входу в покоi нас зустрiв дядько Довгiрд, убраний вельми оригiнально: на головi хутряна шапка, на плечi накинута бекеша, пiдбита бiлим смушком, а на ногах – картатi нiмецькi пантофлi на хутрi. Як змiнився цей чоловiк! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з рiзкими, енергiйними рисами.

Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Якi кумеднi цi чоловiки, що весь свiт подiляють на ранги! Навiть для Тото, що нi вiд кого не залежить, дядько Довгiрд являв собою важну персону, i його присутнiсть так захопила Тото, що вiн нiбито зовсiм забув про мене.

Коли ми перейшли до кабiнету, дядько втупився в мене своiми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:

– Ну, то що там, любцю? Як ся мае мiй небiж? Коли не помиляюся, вiн щось накоiв?

– Що ви, зовсiм нi, – заперечила я. – Яцек гiдний племiнник свого дядечка. То чи мiг би вiн вчинити якусь кривду чи нетактовнiсть?

Дядько галантно вклонився i з усмiхом мовив:

– Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний пiдозрiвати найгiрше.

– Та нi, нiчого особливого, – вiдказала я. – Ви ж знаете, дядечку, яка я ревнива.

– Нiколи не повiрю, щоб Яцек давав тобi приводи до ревнощiв! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.

– Нi-нi, дядечку.