Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Докази та свiдкiв знайти буде не важко.

Це вже було принаймнi щось певне. Он вона, виявляеться, яка, ця панi! Спочатку тiкае вiд чоловiка, а потiм шалiе з якимось чужим добродiем, удаючи його дружину.

Ми з дядьком умовились зустрiтися в кондитерськiй, щоб усе обговорити. Дядько теж був у чудовому настроi. Звiстку з Брюсселя вiн одержав перед самим вечором i вже встиг ii перевiрити. Вiн запросив ту видру на вечерю i пiд час вечерi спрямовував розмову на Бiаррiц. Оскiльки вiн бував там не раз i добре знав усе Бiскайське узбережжя, йому вдалося мiж iншим натякнути, що колись вiн пережив там цiкаву пригоду.

– Я розповiдав iй про це, – сказав дядько, – в такому розчуленому припливi спогадiв, що вона спiймалася на гачок. «“Флора”? – перепитала вона. – Це забавно. Уявiть собi, що i я колись наймала цю вiллу. Вона стоiть у прегарному мiсцi».

Цього вже дядьковi було цiлком досить. Ми вирiшили негайно зателеграфувати до Брюсселя, щоб вони там трималися цього слiду й постаралися розвiдати все, що можна, про отого мiстера Фолкстона.

Разом з тим у дядька виникла непогана iдея: зв’язатися з Яцековим дядьком, що був на той час послом i пiд опiкою якого Яцек жив за кордоном. Вiд нього напевне можна буде про щось дiзнатися.

Мене так захопила ця iдея, що я тут-таки, з кондитерськоi, зателефонувала до Тото i спитала, чи не знае вiн, де тепер живе пан Влодзiмеж Довгiрд. Тото не знав, але сказав, що в Мисливському клубi це безперечно вiдомо i що вiн за пiвгодини матиме для мене потрiбну iнформацiю.

Вiдтодi, як дядько Довгiрд захворiв на якийсь особливо злоякiсний ревматизм, вiн полишив дипломатичну службу й або подорожував десь по пiвдню, або ж сидiв у своему маетку пiд Ленчицею. Сама я знала дядька Довгiрда дуже мало. Вiн два чи три рази був у моiх батькiв, коли я заручилася з Яцеком, потiм приiздив на наше весiлля, i, нарештi, рiк тому я зустрiла його в Гелуанi.

Хоч ми з ним i мало знайомi, вiн щиро мене любить.

Я з нетерпiнням чекала на дзвiнок Тото i страшенно зрадiла, коли вiн сказав, що дядько Довгiрд тепер у Косинцях пiд Ленчицею.

– О, це чудово! – вигукнула я, а оскiльки рiшення виникають у мене напрочуд швидко, то тут-таки додала: – Ти знаеш, менi страх як хочеться його провiдати. Чи не поiхав би ти зi мною?

Такi пропозицii Тото не треба повторювати двiчi. За годину вiн заiхав до нас своею машиною. Я була вже готова.