Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Але мушу признатися, що каяття я не вiдчуваю. Та й, зрештою, ви самi виннi.

Я була щиро обурена.

– Ви… ви… Це нечувано! Я винна!..

– А так, – одказав вiн спокiйнiсiнько. – І не просто виннi, а злонавмисне. Самi подумайте. Пiд якимось благеньким приводом ви приходите до молодого мужчини та ще й маете вродливе личко. Такi вчинки безкарно не минаються.

Я аж занiмiла, а вiн провадив далi:

– Було б навiть нелюб’язно з мого боку, якби я вдавав, що не розумiю ваших намiрiв. І коли я чимось i завдячую Гальшцi, то оце, власне, тим, що вона вас до мене прислала.

Я не тямилася з обурення. Спершу хотiла була одразу пiти, але не могла ж я залишити його при думцi, що його пiдозра справедлива! Це-то я мала б удаватися до таких способiв, аби спiзнати ще одного чоловiка!

Коли я побачила, що моi запевнення анiтрохи його не переконали, то вирiшила детально переказати йому мою розмову з Гальшкою. Пан Тоннор вислухав мене з великою цiкавiстю i, здаеться, врештi повiрив. Дуже з того смiявся i запевняв мене, що нiякий вiн не таемничий та пiдступний ловець жiнок, що Гальшку анiтрохи не кохае i не може збагнути, навiщо вона затiяла всю цю iнтригу.

Вiн вибачився за своi пiдозри й так мило мене перепрошував, що поступово я перестала на нього гнiватись. Вiн розповiв менi дещо, з чого я зрозумiла, що не вiн переслiдуе Гальшку, а скорiше вона його.

Потiм пан Тоннор розповiв про себе. Виявилося, що вiн зовсiм не авантюрист, а представник кiлькох iноземних фiрм, у нього тут своя контора, вiн щоразу виiздить до Францii, Англii i Нiмеччини, мае власного автомобiля.

Та кретинка напевне знала про це все, i я не розумiю, нащо вона понавигадувала про нього стiльки дурниць. Тоннор виявився дуже дотепним i милим спiврозмовником. Єдине, що Гальшка не збрехала: цей чоловiк справдi свавiльний. Пiд час розмови вiн раз по раз брав мою руку й тримав ii у своiх руках. Менi просто незручно було випручуватись. А вiн тримав мою руку й не пускав. Здавалося, не помiчав навiть, як я силкуюся ii вивiльнити.

Розмова була така приемна, що я й не помiтила, що вже десята година. На щастя, вiн сам звернув на це увагу, бо пiдвiвся i сказав, що саме на десяту в нього призначено одну справу.

Подаючи менi хутро, вiн запитав:

– Коли я знову вас побачу?

Я, звiсно, вiдповiла, що нiколи, вiдтак додала:

– А помешкання у вас гарне.

Тодi вiн сказав:

– Десь близько шостоi я майже завжди вдома. Отож, чекатиму на ваш дзвiнок.

– Прощавайте, – кивнула я йому i вийшла.