Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Дiвчини не видно, – тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазяiнiв iх, перебрав у пам’ятi iх дочок, – та, теряючись в догадках, i повернув назад – додому.

Ішов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав… А в серцi – почував вiн – прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподiваний сум обiймае голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися – так i ганяе за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спiдниця, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядае рядок дрiбних, як перли, зубiв… У його аж мороз пiшов поза спиною… «Оце так!! – промовив вiн уголос.

 – Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?… Дома худоба не напована, а я блукаю тут – i думати забув!» Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром i Пiски. На самому краi села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi – тiк; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяiна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi.

Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, – видно, бiля неi ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.

Недалечко вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, – i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами не вдiеш нi криком, нi легенькою бiйкою, – вона висмикнула з мiтли держално – i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, проклятi! каторжнi!.

. Через них знiвечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.

Саме на цей крик у двiр повернув парубок.