Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

– І де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якоi пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукае…

– Я, мамо, на полi був… до ярини довiдувався, – одказав вiн.

Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись ii й доiти! – усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжоi трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двое чорних очей… «Згинь ти, марюко! – скрикнув вiн, випростуючи з трави руки.

 – От причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаете: у москаля е дочка? – пита вiн трохи згодом.

– У якого москаля, сину?

– Що живе коло нашого поля хутором.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?

– Та я так питаю… нiчого.

Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову.

Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю – вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» – шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годi… «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»

II. Двужон

Лiт за двадцять до крiпацькоi волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно – з далекоi дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi, перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт.

На взiр – чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б – з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала.