Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неi.

– Чого ти тут ходиш? – обiзвалась вона перша.

– А ти чого хлiб толочиш? – не зовсiм ласкаво одказав вiн.

– Хiба се твiй хлiб?

– Не чий же… А що?…

– Цур тобi, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок i собi мовчав.

– А ти хто така? – трохи згодом питае вiн, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?…

Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, чого в його запнувся голос; очi в неi заiскрили, заграли…

– Навiщо тобi? – прядучи ними, вона питае в його.

– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже вiн. – Хто ти така? чого тобi тут треба?… – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

– Не ск-а-жу! – одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкi бiлi руки попiд лiктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто?

– Сюди йди! – каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима.

Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далi – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм – повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «Сюди, мов!» – та наче мана яка, спустилася вниз – i скрилася за горою.

Парубок нi з мiсця. Стоiть та дивиться вслiд iй ще дивнiшими очима – мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався ii голос, свiжий, тонкий, ii смiх, молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила ii постать метка, жвава; йому усмiхалося ii личко бiло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? – думав вiн. – Чи справдi, чи вважаеться?… І вiдкiля б це?… чи не москалiвна?… так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немае… Хiба Хоменкова? – так же не блигий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися… А видно – хутiрська: на селi, окрiм попiвни, здаеться, нiкого пiдхожого… Оже й не попiвна: попiвну я знаю – попiвна не така, та й не пiде за п’ять верстов од села… Чия б же це?…»

Не розв’язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок – подивитись, куди пiшла дiвчина.