Князь Ігор

Крик i гвалт сколихнули улоговину. Тi вежi, що першими кинулися тiкати через рiчку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряженi конi болiсно i злякано iржали, борсаючись у темнiй холоднiй водi, копитами ламали кригу, топили людей i самi тонули.

Подекуди по узбережжю спалахували кривавi сутички, але швидко згасали: половцiв було значно менше, i чорнi клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою.

Русичi здержували руку: полон потрiбен живий, а не мертвий.

Бачачи, як лютують чорнi клобуки, Ігор покликав Ждана.

– Мчи до Кунтувдея i Кулдюра, скажи, щоб припинили побоiще! Хай краще глянуть праворуч – там для них, здаеться, е дiло. Двi чи три сотнi половецьких вершникiв ось-ось вислизнуть iз мiшка!

Ждан приострожив коня i стрiлою помчав у долину.

3

Десятник Аяп iз сином Куном, сидячи в сiдлах, невiдривно спостерiгали з-за дерев, як унизу, по широкому пiдгiр’i та по затопленому водою лузi, у вiдчаi мечуться, шукаючи порятунку, дитячi, жiночi та чоловiчi постатi.

Їхня сотня стоiть на горi, у невеликому гаю, в засiдцi, i жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на конi попереду всiх. Його чiпкий погляд окидае всю долину разом. Що там дiеться? Чи потрiбно вже вводити сотню в дiло, чи нi?

Нiщо особливо не турбуе його i не привертае уваги: нi тi вежi, яким пощастило перебратися на той бiк рiчки, нi тi, що застряли серед поламаноi криги, нi розрiзненi купки половцiв, що все ще подекуди чинять опiр, нi жiнки та дiти, яких руськi воiни тягнуть у полон, нi навiть табуни коней та череди худоби, що розбiгаються в рiзнi боки… Привертае його увагу лише чималий загiн вершникiв, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобукiв, тiкае по узбережжю на пiвдень.

Його помiчае i десятник Аяп.

– Ого, скiльки iх суне! Забагато для нашоi сотнi!

Сотник Аббаз, не повертаючи голови, вiдповiв на це:

– Забагато чи нi, а вдарити мусимо! Бо iнакше хан знесе нам голови! – І, вихопивши шаблю, рiзко крикнув: – Уперед! За мною!

Сотня перевалила через гребiнь горба i, набираючи швидкостi, понеслася по схиловi навперейми половцям.

Свистiло розрiзуване шаблями повiтря, гула земля, хрипiли конi, натужно кричали й улюлюкали воiни. Аяп весь вiк сидiв у сiдлi, тримав шаблю в руцi i давно звик до всього цього.