Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Тiльки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки i гукнули:

– Давай нам, дiду, з сiеi, з великоi: отутечки багацько меду!

– Не можна з сii колодки, – одказуе Дорош.

– Чом? – загомонiли козаки, – давай, кажемо, з сiеi, а не даси, ми й самi вiзьмемо – нам рук не позичати!

Дорош завiря iх, що паройки накинув у сю колодку, так буцiм не iм i кажуть; одно товчуть: «З сiеi та й з сiеi!» Кругом обступили, декотрi вже i за колодку беруться. Що тут на свiтi робить? От Дорош i каже:

– Слухайте, хлопцi, не руште сiеi колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неi i одноi краплi меду, хiба тiльки чортяку побачите!

Та й гукнув до татарина, що йому робить.

– Сiлькiсь, – одказав один з козакiв, – я ще на свойому вiку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!

За вулiй, тiльки пiдняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своiм голосом, а козаки: «Свят, свят!» – врозтiч та якомога навтiкача.

– Постривайте, хлопцi, – гука Дорош, – я вам меду дам.

А вони тiкають та лаються:

– Подавись ти своiм медом! Годуй того, що пiд вулiем сидить!

Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедiю – од iх вiн вже не таiвсь – так вони дуже смiялись i прозвали того татарина чортом.

Три годи жив вiн у Дороша, а там на теплого Миколу пiшов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу вiру. Знатний вийшов з його чолов’яга, а вже який скусний був коновал: i скотину лiчив, i свиней, i болячки на людях вигоював. Проживав вiн десь за рiчкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його i унуки – Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.

А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грiшми. Тодi тутечки по степах до чорта iх вешталось; тiльки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись грошi, то й набiжать – i мучать, i печуть його, поки не вiддасть усього до копiйки. Так ото, кажу, i до старого нечистий iх принiс. Раз уночi чуе вiн – хтось турготить у вiконце.

– Хто там? – пита.

– Вiдчини, – одказують, – та засвiти свiтло, то сам побачиш, хто, коли тобi не повилазило.

Засвiтив старий каганець, вiдчинив дверi – увiйшло iх три чоловiка. Як глянули на Дороша, на його високий зрiст, грiзний погляд i бороду аж до колiн – уперше довелось iм його побачить – так i прикипiли до порога; нi один слова не промовить, дивляться тiльки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди i чого iм треба.

– За грiшми? – спитав.

– Еге, – пробелькотiли гайдамаки, низенько вклонившись.