Украдене щастя (збірник)

Мене рукою зимною вона

Вiдсунула i шепнула таемно:

«Менi не жить, тож най умру одна!»[34 - Дзвонковська Йосифа (Юзефа) (1862—1892), донька збiднiлого польського шляхтича, народна вчителька, друга любов поетова, передчасно померла вiд сухот.]

І мовчки щезла там, де вiчно темно.

Явилась третя – женщина чи звiр?

Глядиш на неi – i очам приемно,

Впиваеться ii красою зiр.

Та разом страх бере, душа холоне

І сила розпливаеться в простiр.

Спершу я думав, що бокуе, тоне

Десь в тiнi, що на мене й не зирне, —

Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов Сфiнкс[35 - Див. примiтку до вiрша «Я не тебе люблю, о нi…».], у душу кiгтями вп’ялилась

І смокче кров, i геть спокiй жене.

Минали днi, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на грудi моiй задрiма,

Та кiгтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звiльна пiдiйма

Пiвсоннi вii, мов боiться втрати,

І око в око зазира менi.

І дивнi iскри починають грати

В ii очах – такi яркi, страшнi,

Жагою повнi, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на днi

Ворушиться солодке, мелодiйне.

Що забуваю рани, бiль i страх,

В марi тiй бачу рай, добро едине.

І дармо дух мiй, мов у сiтi птах,

Трiпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться менi в безодню шлях

І як я ним у пiтьму помандрую.

* * *

Надходить нiч. Боюсь я тоi ночi!

Коли довкола свiт увесь засне,

Я тiлько сам замкнуть не можу очi:

Загиб спокiй, i сон мина мене.

Я сам сиджу i риюсь в своiй ранi,

І плачу й тужу, плачу i клену,

І мрii всi летять, бiжать, мов п’янi,

До неi! Бачать лиш ii одну.

І бачиться, що з мрiями отими

Й душа моя летить iз тiла геть;

І щось, немов крилатi серафими[36 - Серафими – шестикрилi ангели Господнi, особливо наближенi до престолу Бога, що перебувають на найвищому щаблi небесноi iерархii. Даремно, пiсне!],

Несе ii – i чую я iх лет.

До мене ж безграничная тривога,

Блiда розпука пiдсiдае вмить,

І чорнi думи, мов з фортуни рога,

На мене лле, щоб свiт менi затьмить.

І бачиться, що я в якiйсь безоднi,

Де холод, слизь i вiтер, темно скрiзь,

І виють звiрi, лютi та голоднi,

І стогне бiр, i гiллям б’еться лiс.

Ось на розпуттi я стою пустому

І весь тремчу, гадюка серце ссе,

Не видно шляху, тiлько голос грому

Якусь погрозу дикую несе.