Украдене щастя (збірник)

І всi ми, як один, пiдняли вгору руки,

І тисяч молотiв о камiнь загуло,

І в тисячнi боки розприскалися штуки

Та вiдривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так нашi молоти гримiли раз у раз;

І п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;

Хоч не одного там калiчили тi скали,

Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Нi пам’яти в людей за сей кривавий труд,

Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,

Як ми проб’ем ii та вирiвняем всюди,

Як нашi кости тут пiд нею зогниють.

Та слави людськоi зовсiм ми не бажали,

Бо не героi ми i не богатирi.

Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли

На себе пута. Ми рабами волi стали:

На шляху поступу ми лиш каменярi.

І всi ми вiрили, що своiми руками

Розiб’емо скалу, роздробимо гранiт;

Що кров’ю власною i власними кiстками

Твердий змуруемо гостинець, i за нами

Прийде нове життя, добро нове у свiт.

І знали ми, що там далеко десь у свiтi,

Який ми кинули для працi, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,

Що други й недруги, гнiвнii та сердитi,

І нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,

І серце рвалося, i груди жаль стискав;

Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,

Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,

І молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!

Ми ломимо скалу, рiвняем правдi путi,

І щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

ІДИЛІЯ

Давно було. Дiтей маленьких двое,

Побравшися за руки, по квiтчастих

Лугах пiдгiрських, стежкою вузькою

Поперек нив, в жарку лiтнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був —

Бiловолосий, з синiми очима,

З конем вербовим у руцi. У нього

За пазухою добрий кусень хлiба

І квiтка на кайстровiм капелюсi.

А дiвчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарiлися i живо

Все бiгали кругом. Мов миший хвiст,

Косичка ззаду висiла, а в нiй

Червона стрiчка вплетена була.

В маленькiй запасчинi пiдiп’ятiй

Знать кiлька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов i боязливо озирався,

А дiвчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу вiдваги.