Справжній Мазепа

Хоча моя родная речь – французька. Я на нiй совершенно могу iз’яснятся i пiсать.

– А по-наськи як навчився балакать? – жваво цiкавиться Тарас.

– Та вас же, хохлiв, у нашiй Севернiй Пальмiрi, як i нiмцiв – Розумовськi, Сологуби, Велiгорськi… Та й моя первая любов, Наталка Кочубеiха, з ваших була…

– Того ти й про Полтаву таке понаписував, – робить висновок Тарас. – Я тую твою поему прочитав i навiть картину намiрився нарисувати – «Марiя» зватися буде…

– А знаете, – хмурить чоло росiйський класик, – як за тую «Полтаву» на мене критики налетiли! Наче чорнi ворони на падло.

Не так я iм Мазепу зобразив! От Байрон i Рилеев правильно iзобразiлi! Тьху! А той писака Белiнський що? «Майже нiхто не впiзнав у ?Полтавi? Пушкiна». Це ж треба! Ще молоко на губах не обсохло – а вiн уже Пушкiна критикуе!

– Та не нервуйся, Олесю, – заспокоюе його Тарас. – Мало на кого той писака цидули строчить.

– Добре вам казать! А менi з «Полтавою» i тим Мазепою що робити?

– Знаеш, Олесю, – по-дружньому поплескуе Тарас класика, – не чiпав би ти того Мазепу.

Хто з ним дiло мав – той обов’язково у якусь халепу втрапляв. Ось недавно добрii люди просили мене: напиши лiбрето про цього гетьмана.

– Ну-ну, – хмикае Пушкiн, – не так тii ворiженьки, як добрii люди. І що – написав?

– Та цур йому!

– Олесю, – переводить Штернберг розмову на iншу, бiльш благонадiйну тему, – ти так добре по-малороськи балакаеш. Наче дрiбним горохом сиплеш. А приказки якi знаеш! Невже у Петербурзi такого навчився?

– А чого ж, – величаеться класик, – я ще в Адесi бував.

Такий славний малоросiйський город! А якi я вiршi про Украйну написав!

Пушкiн прикладае руку до лоба, щось пригадуе i починае натхненно декламувати:

Тиха украинская ночь.

Прозрачно небо. Звезды блещут.

Своей дремоты превозмочь

Не хочет воздух. Чуть трепещут

Сребристых тополей листы.

Луна спокойно с высоты

Над Белой Церковью сияет

И пышных гетьманов сады

И старый замок озаряет.

«Цiкаво, – мiркуе про себе спостережливий Штернберг, – хто це у кого про украiнську нiч списав – Пушкiн у Гоголя чи Гоголь у Пушкiна?»

– Та якi збiса в Украiнi замки! – чи то дивуеться, чи обурюеться Тарас.

 – Там степ i могили.

– Може, й так, вам виднiше, – погоджуеться класик. – А взагалi менi Украiна до душi – чи е там замки, чи нема. І люди гарнi. І мова – м’яка, солов’iна. Не те що великороський покруч! Ось ти, Миколо, – звертаеться класик до Гоголя, – по-якому пишеш? Нiби по-великороськи.