Справжній Мазепа

– Як життя? – питаемо мимохiдь.

– Життя? – замислюеться пацiент i починае мiркувати вголос: – Що я ранiше знав? Нiчого. Бо вiртуальний свiт – то нiщо. А зараз я серед людей. Живу iхнiми радощами, печалями. Але бачу – людство iде не туди, куди мае йти. А в мене особливий шлях. І на ньому я маю зустрiтися з тим, хто найбiльше вивчив глибини душi людськоi…

– Чудово! – пiдтримуе Вакуленко. – Але, йдучи цим шляхом, не треба надто напружуватись. Хто знае глибини (себто, людськоi душi), прийде сам коли захоче.

– Мабуть, – згоджуеться хворий.

Вакуленко каже, що для вiкопомноi зустрiчi треба готуватися. Зокрема тiлесно. Себто пройти процедури.

Пацiент не заперечуе. Покiрно слiдуе за лiкарем.

Я теж беруся до роботи. Обходжу палати, спiлкуюся з хворими. Зустрiчаюся з Едiчкою. Вiн заспокоiвся. Сидить на лiжку й, поклавши на колiна дошку, щось пише.

– Добре, що ви того психа позбавили стипендii.

(Це вiн щодо Професора.)

– У Євросоюзi право – понад усе, – пiдтримую розмову.

– Знаю, – каже Едiчка. – І раптом запитуе: – Вам не здаеться, що канонiзований образ Шевченка зужив себе?

– Якось не задумувався над цим… – зiзнаюся щиро.

– Лисий, змарнiлий Тарас, та ще й з обвислими вусами, у кожусi – це неправильно! Вiн iнакший – молодий, драйвовий. Справжнiй козак! Козарлюга! Чхати Тарас хотiв на долю! У горiлцi лихо топив… Дiвкам голову крутив… Був вiльний – як вiтер…

– А Гоголь?

– Що – Гоголь?

– Теж був козаком?

– Е нi, то – козацький виродок… І генiй.

(Треба щось сказати.)

– Генii бувають рiзнi…

– Ну так, як i виродки, – уточнюе Едiчка.

– Як вам працюеться? Скоро дасте почитати свiй твiр?

Пацiент уважно дивиться, зважуе.

– А мiй рукопис не зникне?

– Як вiн може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цiнитель вашого таланту.

Едiчка озираеться.

– Тiльки нiкому не показуйте.

І пiдсовуе кiлька дрiбно списаних аркушiв.

– Це буде наш секрет, – змовницьки пiдморгую невизнаному класику.

Читаю заголовок – «Memento mori».

– Ви тримаете бомбу, – упевнено шепоче Едiчка. – Вона пiдiрве нашу лiтературу…

– Читатиму з нетерпiнням…

«Зiрка нашого письменства» тисне руку.

Прийшовши до кабiнету, кидаю аркушi на стiл. І… забуваю про них. Робота…

Через кiлька днiв класик запитуе:

– Якi вашi враження?

Спочатку не второпав, про що навiть iдеться. Нарештi згадую: тож вiн про свою писанину…

– Цiкаво, – кажу.