Справжній Мазепа

У ii голосi чуеться вiдверте роздратування.

– Занепад настае тодi, коли перестають чистити криницi, – повчае Вакуленко.

Схоже, треба змiнити тему розмови.

– Як там у лiкарнi? Що поробляе Професор?

Вигадане мною прiзвисько до пацiента вже прилiпилося.

– Нiчого. Заперли в iзоляторi. Хай там мудруе.

– А чого Професор i Едiчка – як кiт iз собакою?

– Та ранiше були друзями. Навiть один одному писання своi читали.

– Що ж сталося?

– Сiе – тайна за сiмома печатями… Взагалi психiка – рiч незбагненна…

Здивовано дивлюся на свого спiврозмовника.

Вiн же посмiхаючись пiдiймае келих з вином.

– Інодi менi здаеться, – продовжуе, – що шизофренiя, психози – зовсiм не хвороби, а певнi ступенi досконалостi. І хто вiдае, чий ступiнь кращий…

– Яка нудота, – зiтхае Оксана. – Усе про роботу та й про роботу…

– Не будемо ж ми у твоiй присутностi розпатякувати про жiнок, – резонно зауважуе Вакуленко.

– Та нi, кажiть, – пожвавлюеться вона. – Це вже цiкавiше… Ось ви, Леонiде, як уявляете майбутню подругу життя?

– Дай спокiй чоловiковi, – подае голос ii чоловiк.

 – Воно йому треба?

Та Оксанi – хоч би що. Хмiль ударив у голову…

– То ви скажете, – не вiдстае, – який ваш iдеал жiночоi краси?

При цьому слово «iдеал» звучить загадково, навiть звабливо.

– Ну… Жiнка мае бути красивою, – незграбно починаю я.

– Аякже! – погоджуеться Вакуленко. – Жiнок треба брати гарних. Інакше рiд переведеться.

– Тобто? – не дуже розумiю його думку.

– А отак. Украiнськi пани одружувалися з багатими, але часто негарними панянками.

І де вони? Нема, вигибли. А мужики шукали собi гарних дiвок. І збереглися. Бо цього природа вимагае, – просторiкуе Оксанин чоловiк. – Вiд гарноi дiвки шаленiеш. Дiточок хочеться – гарненьких, як мама. А вiд потвори кожен…

– І навiщо таке говорити? – заступаеться за жiноцтво Оксана. – Бувае, дiвчина хоч i не красуня, зате душа у неi…

– Гарна душа у потворному тiлi – помилка природи! Себто мутант, – вiдрубуе Вакуленко. – У людини мае бути все красиве.

Хто це, Оксано, казав?

– Чехов.

– Певно, хохлом був. Бо ж – естет, – констатуе вiн.

До кiмнати заглядае «шибеник». Гарний – як i мама. Але розкуйовджений, замурзаний.

Ну, пора i честь знати, пiдiймаюсь. Дякую за гостину.

– Не забувайте, заходьте, – припрошуе Оксана. І цi слова проказуе з натяком, не як данину ввiчливостi…

Наступного дня до лiкарнi прошкуемо iз Вакуленком.

На подвiр’i нас зустрiчае комп’ютерний генiй.