Фінансист

– Гм! Треба було назвати його якось iнакше, як-от мене. У цьому хлопчинi щось е… Приiжджай до мене на Кубу, синку, я з тебе зроблю плантатора.

– Мене до цього не тягне, – вiдказав старший син Ковпервуда.

– Принаймнi, вiдверто сказано! Що ж ти маеш проти моеi пропозицii?

– Нiчого. Тiльки я не знаю цiеi справи.

– А яку ти знаеш?

Хлопчик посмiхнувся не без лукавства.

– Я поки що мало знаю.

– Ну, гаразд, а що тебе цiкавить?

– Грошi.

– Он воно що! Значить, це у нього в кровi – по слiдах татуся пiшов.

Що ж, це незлецьке! І мiркуе вiн, як мужчина. Ну, хлопче, ми з тобою ще поговоримо. Схоже, Ненсi, що у тебе росте фiнансист. Вiн дивиться на речi, як справжнiй дiлок.

Дядько уважнiше поглянув на Френка. У цьому рiшучому хлопцевi, безсумнiвно, вiдчувалася сила. Його великi i яснi сiрi очi таiли якiсь думки. Вони багато чаiли в собi i нiчого не виказували.

– Цiкавий хлопчина, – сказав мiстер Девiс зятевi. – Менi подобаеться його завзятiсть. У вас гарнi дiти.

Мiстер Ковпервуд тiльки посмiхнувся.

Ну, що ж, цей дядечко, коли йому так сподобався Френк, може багато чого для нього зробити. Примiром, залишити йому згодом частину своiх статкiв (мiстер Девiс був багатий i неодружений).

Дядько Сенека згодом став часто бувати у Ковпервудiв i завжди у супроводi свого чорношкiрого охоронця Мануеля, який, на превеликий подив дiтей, говорив по-англiйськи i по-iспанськи. Френк усе бiльше i бiльше цiкавив дядька.

– Коли хлопчина пiдросте i вирiшить, ким вiн хоче бути, я допоможу йому стати на ноги, – зауважив якось мiстер Девiс у розмовi з сестрою.

Та гаряче подякувала йому.

Дядько розмовляв iз Френком про його заняття в школi i виявив, що хлопця мало цiкавлять книги, та й узагалi бiльшiсть шкiльних предметiв. Граматика – просто нудота, як i лiтература. Латина – просто марне гаяння часу. Історiя? – ну, це ще сяк-так…

– Я люблю рахiвництво i математику, – заявив Френк. – А взагалi-то менi б хотiлося покiнчити з цим i взятися нарештi до справжнього дiла.

– Зарано ще, друже, – усмiхнувся дядько. – Скiльки тобi? Чотирнадцять?

– Тринадцять.

– Ну от, бачиш, ранiше шiстнадцяти кинути школу не можна. Ще краще – провчитися рокiв до сiмнадцяти-вiсiмнадцяти. Це тобi не зашкодить. Дитинства потiм не повернеш, любий хлопче.

– Менi нецiкаво бути хлопчиком. Я вже хочу працювати.

– Не квапся, синку. Все ’дно озирнутися не встигнеш – i ти вже дорослий. Ти ж, здаеться, мiтиш у банкiри?

– Так, дядьку.