Саламандра (збірник)

Послухай тепер i ти мене.

– Утопiчнi?! – загарчав Шигонь. – Цi рухи, по-твоему, фiкцiя?

– Я не заперечую iх iснування. Але чого вони мене мають хвилювати? Я рахуюся тiльки зi швидкiстю мого потяга. Для мене достовiрним е тiльки рух паротяга. Що мене мае обходити рух в мiжзоряних просторах. Варто бути практичним: я позитивiст, дорогенький.

– Аргументацiя гiдна табуретки. Мусите мати, пане начальнику, здоровий сон.

– Дякую. Бог до мене ласкавий, сплю, як ховрашок.

– Це очевидно, легко було здогадатися.

– Хе, хе, хе! Демон руху! От ми i дiйшли до сутi справи! Ти зачепив мою чудову iдею, яка менi принесла прибуток. Виконав ii, правду кажучи, один художник для нашоi станцii. Бо потрiбна була якась реклама нових маршрутiв… Одне слово, якась вiньетка, якийсь богомаз – чи то алегорiя, чи то символ.

– Руху?! – Шигонь зблiд.

– Саме так. Отже, згаданий художник намалював цi казковi фiгури – iмпозантний символ, який вмить розхапали всi зали очiкування усiх станцiй не тiльки в краiнi, але й за кордоном.

Шигонь пiднявся з подушок i випростався на весь рiст.

– А в яку ж постать, якщо можна дiзнатися, втiлений ваш символ? – засичав здушеним, не своiм голосом.

– Хе, хе, хе! У постать генiя руху. Велетенський, смаглявий юнак, летить на воронячих, потворно розiпнених крилах, опоясаний вирами свiтiв, що крутяться в несамовитому танцi, – демон мiжпланетноi бурi, мiжзоряноi заметiлi мiсяцiв, чудовоi божевiльноi гонитви комет…

– Брешеш! – заревiв, кидаючись до нього, Шигонь.

«Начальник» скрутився в клубочок, здрiбнiв, змалiв i щез у дiрцi вiд ключа. Але у ту ж мить вiдсунулися дверi купе, i зниклий нахаба злився з постаттю кондуктора, який з’явився на порозi. Службовець змiряв насмiшкуватим поглядом схвильованого пасажира i подав йому квиток:

– Прошу, ваш квиток вже готовий; цiна разом зi штрафом – двiстi франкiв.

Але посмiшка принесла йому згубу. Перш нiж кондуктор змiг зрозумiти, що вiдбуваеться, якась рука мiцна, як за призначенням долi, вхопила його за груди i втягнула всередину. Пролунав розпачливий крик про допомогу, потiм хрускiт роздроблених кiсток, i глуха тиша…

За хвилю велика тiнь перемiстилася по вiкнах порожнього коридору – промчавши мiж рядом купе i вiкнами, й зникла у тамбурi. Хтось вiдкрив дверi на платформу i рвонув сигнал тривоги.