Пекло на землі

– Крiм того, ранено Голубова не 18, а 20 серпня.

Голова хмуро кинув погляд на слiдчого; той муркнув, засовався в крiслi i заходився перегортати аркушi в тецi.

Селянин продовжував:

– І ранив Голубова незаможник Архип Пелих за те, що Голубов дуже обидив його пiд час подiлу грошей, якi вони затаiли вiд самообкладання. Пелих сам менi за чаркою хвалився.

Заява викликала новий, ще густiший рух в авдиторii i, мов обухом по келепу, приголомшила президiю суду. Вона баранячо-вовчими очима поглядала один на одного, а слiдчий прийняв вигляд багрово-бурячковий.

На хвилину в залi стала гробова мовчанка.

Розчервонiлий голова враз спохватився, шепнув щось на вухо засiдателевi й промимрив: «В вiду поступiвшiх нових показанiй сторон, виездная сесiя чрезвичайного акружного суда постановляет: суд отложiть для дополнiтельного следствiя».

«Показовий» суд показав, лише не те, чого хотiла «чесна» президiя суду, а щось iнакше…

Найчастiше присуд пiд диктат слiдчого друкуеться на машинцi в ГПУ, прикладаеться фотокартка, i дiло йде до Харкова, в «особое совещанiе прi ГПУ УССР» чи в «Тройку».

Тройку органiзували восени 1929 року, коли «Особое совещанiе», завалене зливою справ, не встигало «судити».

З Харкова дiло йде до Москви.

Як судять у Харковi, скiльки справа маринуеться в Москвi – Господь його святий знае, – це тайна велика, знаемо лише, що цiлий мiсяць нiхто нi в чому не розписуеться, а то враз чоловiк 50 – 80 сповiщають, що iх «дело» за Харковом.

Бували такi в’язнi, що про Харкiв iм не згадували.

Це неприемна ознака; тут пахне мандрiвкою «чорним вороном» до славнозвiсного ГПУ, а «вiзиту» особисту, туди роблять арештованi неспроста: 80 % заведених туди свiту бiльше не побачать.

Двi речi в Допрi залишились в пам’ятi на вiки: «чорний ворон» та камера смертникiв. Цi два чинники – певне, единi й виключнi досягнення пролетарськоi диктатури та безумовно оригiнальний витвiр ГПУ.

Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливiсть увесь Допр.

Однi – меншi «злочинцi» з цiкавiстю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди iде, кого, кiлькох вiзьме. Другi – бiльшi «контрреволюцiонери» тупiли з тремтiння й жаху – «не я лi, Господи».

І направду, трагiчнi щоденнi явища. Десь пiд вечiр з собачим гуком пiдлiтае «ворон». Бряжчать ключi, вiдмикаються важкi дверi i…

– Марченко! Собiрайся.

Напiвживий Марченко, що так сподiвався виправдатись на допитi, бо його «обiцяли» викликати, нiмiв остаточно.