Пекло на землі

На допитi запитують кiлька моментiв з автобiографii, хапають з неi найпiдозрiлiшi факти, i тут же, на ваших очах «опитний» слiдчий «сочiняет» обвинувачення; кине вам кiлька блудливих питань, пiдвищить тон, коли ви скажете «нi», «радить» признатись, бо «будет хуже, iбо ми знаем все вашi тьомние делiшкi», вiдчитае грiзно акт обвинувачення i «распiшiтесь».

Обвинувачений вiдмовляеться, не розумiючи, чого так скоро, заперечуе абсолютно всi мотиви обвинувачення, наводить низку найочевиднiше спростовуючих обвинувачення фактiв, називае десятки живих свiдкiв, хвилюеться, плаче, не може збагнути, що за напасть, який це лиходiй так немилосердно мiг набрехати, благае назвати прiзвища цих мерзотникiв, дати йому очну ставку…

Але слiдчому нема коли.

Розгублений остаточно такими «слiдствами», прибитий страхом за кiнець справи, – бо «шиють» (обвинувачують) i агiтацiю, i органiзацiю, i участь у вбивствi та iнше – лементить сльозами благання, припадае до нiг чекiста, кричить всiм еством своiм: «неправда, я нiчого не винен…».

«Разберьом», – холодно кiнчае чекiст i делiкатно випихае в’язня в коридор, звiдкiль його змученого вкрай вiдводять до камери.

Довго там вiдхлипуе та умиваеться сльозами бiдолашний, силячись збагнути, що за нещастя.

Єдина надiя, що розберуть, але цей «разбор» кiнчаеться на 95 % тим, що його за мiсяць-два викликають на етап.

Так було й зi мною. З першого дня арешту я очiкував виклику i був певний, що доведу свою невиннiсть, переконаю уважного й розсудливого слiдчого, що тут якесь непорозумiння.

Але проходив тиждень, минав другий, а менi нiчого не кажуть. Спокiй мiй розвiвався, а далi й терпцю не вистарчае.

Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але моi спiвмешканцi смiються: охота тобi до лямпочки звертатись; не варт папiр псувати.

Проте, я подав-таки заяву. Очiкування наслiдкiв заяви обнадiяло мене, але даремно.

Я остаточно зденервувався i впав духом, жахаючись, як i всi, «чорного ворона».

Аж за пiвтора мiсяця, о 11 годинi вечора викликали мене, не сказавши навiть куди.

На дверях канцелярii чекав чекiст. Впустивши мене до кiмнати, вiн сiв за стiл i, постукуючи олiвцем, довгенько оглядав мене, мiняючи кiлька разiв вираз обличчя – то лагiдний, то звiрячо-суворий. Пiсля гiпнотичного прийому пiшла чекiстсько-агiтацiйна частина.