Пекло на землі

Агент хотiв облегшити собi роботу: вiн (а я таки добре злякався) сподiвався, що розкажу й за себе, i за моiх 4 спiвучасникiв.

Тому сказав менi комплiмент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому станi, i запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспiльству, слiд лише признатись «чистосердешно», бо це втрое зменшить кару.

Вислухавши «батькiвський» вступ i заспокоiвшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.

– Разве ви не знаете? – нiби справдi здивувався чекiст.

Я запевнив, що нiчого за собою не почуваю, i хочу почути вiд нього мотиви.

Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу вiдчитати iх вiн менi не хотiв, а став кидати окремi, нев’язнi питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.

З нього я зрозумiв, що нiяких фактiв моiх провин нема, що ГПУ «чуло дзвiн, та не знае, де вiн». Я категорично вiдрубав, що весь акт е штучним пiдставленням фраз, щоб тiльки скомпромiтувати чи й знищити людину.

Слiдчий образився й «порадив» менi бути «разсудiтельнее в таком учрежденii».

Я, будучи певний, що агент «бере на бас» i не знае про моi грiхи нiчогiсiнько фактичного, ще раз пiдкреслив, що рiшуче вiдкидаю всi факти й говорити про них нiчого не буду. Навiть делiкатно зауважив полiтичну несвiдомiсть «товариша следователя», бо деякi з фактiв обвинувачення (органiзацiя «Просвiти») треба вiднести менi на плюс, хай товариш слiдчий звiриться про це у старших.

Агент скипiв, покрутив олiвцем i буркнув: – «Ухадiте».

На дверях завернув, пiднiс папiр i наказав пiдписатись.

Я попросив прочитати, а потiм сказав, що такого протоколу не пiдпишу, бо не моi там слова.

Ще бiльше розлютувався чекiст, «згарячу» пророкував менi, що «такiх супчiков ми обуздаем, местечко для нiх тьоплое iмеется».

Я бачив, що мiй слiдчий з тону слiдчого спадае, й хотiв iти.

Але вiн вхопився за револьвер, вернув мене i наказав пiдписати акт. Я погодився пiдписати лише з примiткою.

Слiдчий вiдрубав, що «нiкакiх примечанiй здесь бить не может».

Коли ж я остаточно вiдмовився, хоч би й пiд загрозою револьвера, пiдписати без «примечанiй», слiдчий мусiв прийняти.

Вийшов ошалiлий. Раз – нервувала мене наглiсть слiдчого, друге – неспокiй, чим може кiнчитись моя поведiнка.

Поiнформувавши товаришiв, я став аналiзувати мотиви обвинувачення. Пригадав усi слова-питання слiдчого i ще раз та основно переконався, що правдивих вiдомостей про мене ГПУ не мае.