Пекло на землі

«Комуна, колектив» то розбере, а дайте йому крутiше слово, та й не втне. Чудна якась наука. Колись бувало, вивчився читати, – чи то байку, чи псалтир однаково сiче. А тепер радянське слiвце зразу вхопить, а христiянське попомучить.

– Правду сказати, хiба вони там вчаться? – починае другий, суворiший критик.

– Гасають жеребцями поза школу та чоботята рвуть. Коли не йдеш попри школу – дiти гуляють. Чого вибрикуете, чом не вчитесь? питаеш. Вчителя до сiльради покликали. Так вчитель у сiльрадi радить, а днi проходять, йому платня однаково йде, а нашi дiти туманами зiстаються.

– Або тi скусii (екскурсii), – вступае третiй з подивом. – Пощо вони дитинi? Й то кожного божого дня: «Чого сьогоднi вчили, Іванку?» – «Та в скусiю ходили». – «І що ж ви там робили?» – «А що? Обiйшли круг села, в балцi спочили та й додому». – «І тiльки? Як так, то не пiдеш завтра до школи, а будеш сивого за повода водити. Бiльше користи буде».

І другого дня Іванко не в школi, а на полi.

Лiтом 1928 року заступав я iнспектора полiтосвiти.

В той час по всiй Украiнi переводилось вiдоме «iз’ятiе iдеологiческi вредной печатi». Склав я комiсiю з представникiв ГПУ, парткому й комсомолу, дав директиву на райони. Робота велитенська. Треба було охопити геть всю книжкову базу (бiблiотеки, книжковi склади, крамницi, архiви, кiоски, церкви, приватну лiтературу), списати в трьох примiрниках, розбиваючи на: 1) «палезную», 2) «падазрiтельную» i 3) «вредную». Окркомiсiя мала все переглянути й санкцiонувати «вредную» лiтературу «ко всесожженiю».

Тут чинилось справжне варварство. Легковажним розчерком пера трьох лiтературно-iнтелектуальних анальфабетiв нищились тисячi томiв клясичноi лiтератури, нищились оригiнали – свiдки цiнних здобуткiв цивiлiзацii. Пiшли «ко всесожженiю» Немировичi-Данченки, Гаринi, Купринi, Аверченки, Помяловськi, Толстi та сотнi iнших безсмертних авторiв. Найбiльше дiставалось нашим небiжчикам – Драгоманову, Грiнченковi, Кропивницькому, Щоголiву, Старицькому, а особливо iсторикам: Грушевському, Аркасовi, Коваленковi, Кащенковi та всiй без вийнятку украiнськiй лiтературi видання 1917 – 1920 рокiв.

Я зжахнувся:

– Товаришi! Що ви робите? Це ж дикунство, заслiплення. Я протестую. Я вимагаю викликати авторитетну й вiдповiдальну за це особу…

Та ради не було. Авторитетною особою була довжелезна й плутана iнструкцiя з Укрлiту (вiддiл преси при Наркомосi), в якiй трактувалось i так, i сяк, а найбiльше здавалось на «усматренiе знатаков».