Шенгенська історія. Литовський роман

 – А позаяк менi вже пiзно ставати дурнем, то краще вже продовжу книжки читати!

– Сьогоднi опiвночi Литва накриеться Шенгеном! – доброзичливо виголосив Клаудiюс, втупившись дiдовi прямо в його збiльшенi лiнзами в кiстянiй оправi очi.

– Чим?! – перепитав задумливо Йонас, кинувши погляд на стелю кiмнати.

– Безмежний простiр спiльноi Європи, – пояснив Клаудiюс. І тут же себе виправив: – Точнiше безкордонний.

– А-а. А я тут сховаюся, – спокiйно зронив дiд Йонас. – Мене не накрие. А ви – як хочете…

– Але вiдзначити ж це треба! – Вiтас пiдняв свою чарку.

Гуска виявилася набагато актуальнiшою за шенгенський простiр. Їi нiжний смак витягував iз присутнiх набагато бiльше слiв, загальнозрозумiлих i позитивних. Дiд Йонас за столом вирiшив не затримуватися. З’iв шматок гусячого м’яса, похвалив онуку за розкiшну вечерю, попрощався та пiшов до себе, забувши пiд серветкою окуляри.

Рiвно опiвночi друзi випили ще по чарцi – за початок новоi ери.

А ще через десять хвилин у вiтальню зазирнув дiд Йонас, вже в теплiй фланелевiй пiжамi синього колiру.

– Я тут окуляри забув, – сказав вiн. – А без них не засинаю…

– А ви що, в окулярах спите? – реготнув рудий Андрюс, уже трохи захмелiлий.

– Природно, – Йонас знайшов свою пропажу й опустив у кишеню пiжами. – У мене зiр слабкий. Без окулярiв навiть сон добре подивитися не можу – розпливаеться. А в окулярах – все видно, найменшi деталi! І чутно, до речi, набагато краще, коли вони на носi!

– Ну, вiн у тебе i дивак, – прошепотiв Андрюс, коли дверi за старим Йонасом зачинилися.

Рената стенула плечима.

– Старiсть прикрашае людину примхами, – видихнула вона легко i сама всмiхнулася власним словам.

– Старiсть прикрашае людину примхами?! – повторила Барбора. – Ха! Цiкаво! А якщо просто взяти й залишитися вродливою i в старостi? Тодi i примхи нiякi не потрiбнi!

– Намагатися залишитися вродливою в старостi – також примха! – приеднався до розмови Клаудiюс.

Барбора запрагнула було за звичкою вступити з ним у суперечку, але тут Вiтас став прибирати зi столу бруднi тарiлки.

«Ну чому Інгридi так не пощастило?» – подумала вона ехидно, заносячи виделки та ножi на кухню.

Роздiл 3. Шештокай

За двi хвилини до пiвночi на робочому столi пiд портретом президента Адамкуса задзеленчав телефон.