Шенгенська історія. Литовський роман

Захотiлося вийти звiдси. Цей свiт був йому чужим, занадто старим, напiвмертвим. Але все ж вiн зайшов сюди смiливо i з конкретною метою – погомонiти з дiдом, сказати йому, що вiн не може i не мае права вирiшувати за внучку, що iй робити, а що – нi!

Вiтас наблизився до канапи. Пiд його ногами рипнула дошка пiдлоги, i дiд Йонас розплющив очi.

Глянув на Вiтаса невдоволено та здивовано. Повiльно, крекчучи, сiв на тапчанi.

– Добридень, – поспiшив сказати Вiтас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приiжджав.

– Так, так, – дiд кивнув. – А що, знову треба щось iз кухнi?

– Нi, я хотiв тiльки спитати…

– Ти ж Вiтас, ветеринар! – допетрав дiд Йонас. – Спасибi, що зайшов! Отже, Рената тобi сказала!

– Що сказала? – не втямив хлопець.

– Ну, здоров’я Барсаса перевiрити, мого собаки! Вiн якийсь сумний останнiм часом!

Дiд Йонас звiвся на ноги i сонною ходою пiдiйшов до вiкна. Поглянув на снiг, на яблуню, що росла метрiв за три вiд будинку. На стiну комори, що виднiлася лiворуч, i червону машину Ренати, що стояла пiд нею.

– Вiн там, – показав дiд Йонас рукою у вiкно. – Будка за коморою, ii звiдси через машину не видно!

Вiтас пiдiйшов, також у вiкно визирнув. Уся його рiшучiсть кудись зникла. Натомiсть яскравiше вiдчув вiн у цьому мiсцi запах кухнi, до якого додалися вiдтiнки спаленого молока. Вiн кинув погляд лiворуч i побачив на плитi черпак iз довгою металевою ручкою, i подумав, що молоко втекло саме з цього ковша.

– Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообiцяв Вiтас. – Зараз, ми перекусимо тiльки, й я вийду!

– Ну, дякую! – втiшився Йонас. – А я по лiсу пройдуся. Снiг пiд ногами послухаю! Кiрка у нього зараз, мабуть, тверда! Вiтер ii шлiфував, добряче вiтер дув в останнi днi.

– Ну що, побалакав? – спитала Рената Вiтаса, коли той повернувся на ii половину.

– Нi. Вiн одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італiю…

Рената зiтхнула з полегшенням.

– Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поiмо?

– Давай спочатку поiмо, – попросив Вiтас. – Я до тебе шiсть годин iхав!

Їли мовчки.

– Не треба з ним балакати, – рiшуче порадила Рената вже за чаем. – Я все одно не поiду звiдси, поки вiн живий. А потiм, – вона озирнулася на дверi, що вели в коридор, – потiм – байдуже куди.