Шенгенська історія. Литовський роман

– Дiду, ти помер? – спитала переляканим голосом.

Голова Йонаса сiпнулася, пiдвелася. Вiн розплющив очi i тут же з його руки випала на пiдлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердiй, затоптанiй до блиску пiдлозi.

– Що? – вирвалося у дiда Йонаса.

– Ти не помер? – прошепотiла внучка.

– Я не помер, – захитав головою дiд. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!

Вона взяла його за руку i повела до сходiв.

Дiд потiм ще кiлька разiв вибачався.

Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиноi наливки i так йому сумно стало, немов знову i цього разу вже, певно, назавжди попрощався зi своею Северюте.

Вирiшив сидiти в льосi, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замiсть смертi прийшов сон, а потiм прийшла й онучка, перелякана та блiда.

– А у вас е пирiжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офiцiантки, Рената.

– Є з журавлиною та чорницею, – вiдповiла бiлява дiвчина-офiцiантка. – Будете брати?

Рената заперечно похитала головою.

Миготiв по обидва боки дороги зимовий лiс. Високi сосни стояли, впершись кронами в небо, й iхнi стовбури здавалися напруженими струнами величезноi арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!

Поруч на пасажирському сидiннi – пакет iз продуктами з супермаркету. На пiдлозi пiд сидiнням – ще один. Запас на двi кухнi.

Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравiйку. Тут уже маленький червоний «фiат» зменшив швидкiсть. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Снiг перед його ворiтьми i хвiрткою лежав незайманий.

Нiхто пiсля того, як вiн випав, до давно померлих не навiдувався.

Далi два новi дерев’янi будинки, збудованi на мiсцi старих хутiрських. На тому ж фундаментi. Так тут заведено. Потiм лiсок i ще один хутiр, тiльки той уже сучаснiший, цiла ферма! Там i корiвник, i свинарник, i два трактори.

Мерзла укочена бiчна дорiжка з гравiю повернула до цiеi ферми, а Рената поiхала далi. По ii особистiй дорiжцi, по колiях, витиснених у снiгу, що осiв пiд колесами ii маленькоi машинки.

Ще п’ять кiлометрiв, i вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в дiда Йонаса. Їхнiх двох «домiв» пiд одним дахом. Просто один дивиться вiкнами на пiвнiч, а другий – на пiвдень.

Пес Барсас вискочив iз будки i заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фiат» спинився бiля комори.

Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила бiля зелених фарбованих-перефарбованих дверей дiда. Другий занесла до себе.