Шенгенська історія. Литовський роман

– З Лондона, – гордо сказав Андрюс i тут же пошепки додав: – Вашi доньки!

– Вони в Лондонi? – засмутилася iменинниця Івонн.

Андрюс заперечливо похитав головою i показав поглядом на дверi. Потiм, озирнувшись на все ще сплячу сусiдку Івонн по палатi, зашепотiв:

– Даруйте, я не знаю, як вас розсмiшити… Я завжди смiшу тiльки дiтей!

Прошепотiв i тут же про це пошкодував, позаяк погляд iменинницi миттево став серйозним i вимогливим.

– А як ви смiшите дiтей? – пошепки спитала вона, пiдперши рукою голову та встромивши лiкоть у подушку.

– Ну, показую iм рiзне.

– А ви хiба не знаете, що коли людинi виповнюеться вiсiмдесят, то ii емоцiйне сприйняття свiту вiдповiдае сприйняттю свiту п’ятирiчноi дитини? Що ви показуете п’ятирiчним? – спитала вона i знову всмiхнулася.

Андрюс розслабився. З почуттям гумору в iменинницi явно було все гаразд.

Вiн присiв навпочiпки, нахилив голову, пiднiс тремтливi кулачки до рота i затремтiв усiм тiлом.

– Наляканий iжачок? – спробувала вгадати iменинниця.

Андрюс кивнув.

Івонн залилася безгучним смiхом. Потiм попросила покликати своiх доньок.

Андрюс iз полегшенням прочинив дверi в палату. Жiнки зайшли.

– Зачекайте в коридорi, – дружньо попросила його дама в шубцi.

Вона вийшла до нього через кiлька хвилин.

– Дуже дякую, – сказала i простягла двадцять евро. – У неi чудовий настрiй!

– А чим вона хворiе? – з ввiчливостi запитав Андрюс, ховаючи грошi в кишеню куртки.

– Рак, – не прибираючи посмiшки з обличчя, вiдповiла дама.

Вона кивнула Андрюсовi ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.

Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освiтлений трьома настiнними лiхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув лiворуч i пiшов до метро.

Роздiл 35. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя

– Немае нiчого дурнiшого, нiж сидiти i чекати смертi! – Рената важко зiтхнула, повернувшись на свою половину вiд дiда Йонаса.

Ось уже майже тиждень минув вiд дня смертi пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарiв, як за цiлий рiк. Його рухи стали млявими i непевними. Плечi з прямих i могутнiх перетворилися на похилi, з’явилася сутулiсть, вiн став при ходьбi нахилятися вперед, немов нiс на спинi важкий мiшок iз борошном.

– Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! – iз розпачем заявила йому прямо в очi внучка, котра зайшла перевiрити, снiдав вiн чи нi.