Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

– Менi б хотiлося заiхати тобi… – прошипiв, тамуючи лють. – Тобi що, доказу треба?

– А хоч би й так! – задирався Іван, не уявляючи собi, як Грицько може довести свою байдужiсть до дiвчини.

– Хлопаки! – скомандував Грицько. – Серенаду спiваемо Марусi! – А в самого був такий вигляд, нiби рiдну матiр хотiв ударити.

Іван зблiд. Вiн не хотiв цього. Чим заслужила Маруся на «котячий концерт» пiд вiкнами, такоi ганьби?

Хлопцi не смiли противитись, хоч наказ у даному випадку був явно безглуздий. Слухнянi i знiченi зупинилися бiля живоплоту перед верандою i вже почали пристукувати залiзякою об кусок бляхи.

– Замовкнiть! – вигукнув Іван, побачивши, як Маруся вiдсахнулася од вiкна. – Не смiйте, нахаби!

«Серенада» урвалася. Здивованi й злi хлопцi витрiщилися на Івана. Ось що ти за птиця!

Грицько ступив наперед, скреготнув зубами.

– Бовдур! Бабiй! Гайда, братва, за мною!

Іван залишився бiля живоплоту сам у вечiрнiх сутiнках. Свист i крик товаришiв давно затихли, а вiн усе ще стояв i не мiг зiбрати думок докупи.

Хтось доторкнувся до його плеча. В головi майнула думка: «Грицько». Іван здригнувся i вже пiдняв руку, щоб дати ляпаса навiдмаш, але дотик був боязкий i нiжний, тепла долоня тремтiла на його плечi.

Вiн зрозумiв i несмiливо обернувся. Вечiр враз прояснився, наче на небо виплив повний мiсяць. Зорi заморгали, посмiхнулись i впали золотим дощем на землю. Перед ним стояла Маруся.

– Це через мене ти… – прошепотiла вона.

Іван мовчав.

– Але ми пiдемо вдвох до них. Не бiйся, ти не залишишся без друзiв. – Наблизилась до нього й одним подихом вимовила: – Дякую.

Іван стиснув iй руки. Хотiлося сказати, що вiн не хоче бiльше йти до товаришiв, що йому зовсiм добре з нею.

Маруся мовби вiдгадала його думки i звiльнила долонi.

– Чому Грицько хотiв це зробити? – спитала.

Холодок вихором обкрутився довкола серця. Іван зiтхнув. Грицько ii цiкавить. Вона давно знайома з Грицьком, а оце, напевно, посварилися.

– Що хотiв зробити? – перепитав, щоб виграти час i впорядкувати своi думки.

– Чому вiн такий недобрий? – повторила запитання Маруся.

Хто недобрий? Грицько недобрий? Та хiба ти знаеш, який Грицько? Вiн мiст пiдiрвав, дитину врятував. Так, але це останне було першим кроком до вiдчуження… Іван проковтнув слова, що мали вирватися на захист Грицька.

– Грицько добрий, – промовив скупо.