Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

 – Це вiн пiсля смертi батька став такий сердитий. А за сьогоднiшне я винен, – признався щиро. – Вiн не хотiв.

І одразу ж в Івана розвiялася нехiть до розмови. Вiн незграбно взяв Марусю за руку i почав палко розповiдати про товаришiв. Хай не думае, що вони справдi якiсь шибайголови… Це iх так назвали панянки з сусiдньоi вулицi, якi не знають навiть, звiдки хлiб береться. А взагалi дiвчат вони таки не святкують. Хлопець, що водиться з дiвчатами, – та чи ж вiн здiбний на героiчнi вчинки? Де там!

Іван забув, що сам iде з дiвчиною.

– А дiвчата хiба не воюють на фронтах? – заперечила. – Ти цього не чув?

Не дала йому вiдповiсти. Ось вона – дiвчина, а скiльки зазнала горя! Хоч тiтка Фрузя iй за рiдну матiр, все ж вона сирота. Брат в армii ще з сорокового року, одна залишилася з цiлоi родини. Сто кiлометрiв пiшки йшла до цього мiста. Стомлена i голодна впала на дорозi, i якби не солдати… А тепер вона тiтцi допомагае i вчиться. Хоче все життя вчитися.

– Та ти не дивись, що Грицько такий, ну… – гаряче заговорив Іван. – У Грицька добре серце. Я ж кажу тобi, що вiн цiеi весни врятував дитину вiд смертi, як ото солдати тебе. Про це всi знають, хоч вiн i таiть…

Іван помiтив, як прояснилися очi в дiвчини i вона мрiйно посмiхнулася.

– Ти чого?

– Так собi…

Знову холодок обкрутився вихором довкола серця, й Іван зiтхнув. Для Грицька ця усмiшка, не для нього.

Але холодок розвiяла таки Маруся.

– Ти завтра вийдеш, як стемнiе? – почув вiн i не повiрив. Напевно, причулося. А поки опам’ятався, Марусi вже не було. Тiльки дверi грюкнули.

Іван стояв, мов заворожений, хвилину чи цiлий вiк, потiм, стримуючись, щоб не закричати вiд радостi, помчав стрiлою темною вулицею, збиваючи ногами камiння.

* * *

Тiтка Фрузя спитала в Марусi:

– Знайомилася з героем? – i лукаво поглянула на дiвчину.

– Ваш герой – чистий грубiян, – вiдмахнулась, – Вiн на всiх дивиться так страшно, як на ворогiв.

Тiтка похитала головою – рано, мовляв, ще з хлопцями зустрiчатися вечорами.

– Та ви, тiтко, не думайте… Вiн такий чудний. І за що тiльки того Грицька так хвалить?

– Видно, е за що.

Тiтка лежала в постелi i рiвно дихала – заснула, а Маруся поверталася з боку на бiк. Геть утiк сон.