Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

На клумбах – пiвонii, васильки (а сам думав, що такi, як на могилi батька. Тi – самi засiялися). Посерединi дорiжка, а по боках скульптури героiв.

– Яких?

– А то що, мало е героiв? Один, наприклад, обома руками душить фашиста, – Грицько розчепiрюе пальцi, очi горять ненавистю – це вiн сам зараз душить. – Другий закрiплюе прапор на магiстратi…

– Інший пораненого бiйця рятуе, – захоплюеться Іван.

– Або пiдривае танк зв’язкою гранат, – додають разом брати-близнюки.

– І такий, що дитину врятовуе вiд смертi, – почувся збоку дiвчачий голос.

Всi озирнулися. Невисока, струнка чорноволоса дiвчина, що сказала цi слова, пильне дивилася на Грицька, наче хотiла в його темних злих очах побачити вогник доброти, а на похмурому вилицюватому обличчi – усмiшку.

Грицько схопився. Нiчим не виправдане збентеження змiшалося з несподiваною радiстю – та лише на мить. Одразу це змiшане почуття погасло. Погляд його ковзнув по зачарованому виду Івана, що стояв безглуздо усмiхнений, i зупинився на ясних очах дiвчини.

– Тебе хто сюди просив?

Опустила голову, знiяковiла.

– Нiхто… сама…

А хлопцi пiдняли регiт. Грицька чiпляеться напасть на чистiй дорозi! Грицько буде командувати бригадою у спiдничках!

Дiвчина втекла до свого гурту, а Грицько, червоний вiд сорому й лютi, крикнув:

– Та замовкнiть, ви!

Цього вечора Іван не витримав. Хробак ревнощiв уперше вiдчутно завертiвся в його грудях. Грицько знае цю дiвчину!

Розмову розпочав дипломатично.

– Ти не знаеш часом, Грицьку, що це за синиця у вiкнi? – кивнув головою в бiк веранди.

Грицько змiряв поглядом Івана з голови до нiг. Але мусив вiдповiсти. Посваритися з Іваном – значить, розбити товариство.

– Черниця, заплiснiла небога тiтки Фрузi, що працюе в дитбудинку, – процiдив недбало, пiдкреслюючи свою цiлковиту байдужiсть до чорнявоi голiвки. – У ремiсничому вчиться.

Іван так i пiдскочив. Так ось що! Виходить, вiн давно з нею знайомий i все це приховуе вiд товаришiв.

Грицько вiдчув, що проговорився i, намагаючись одвести вiд себе всяку пiдозру, тут же зрадив себе зовсiм:

– Ти тiльки дурного не подумай.

Іван удавано засмiявся.

– Ти, може, й iм’я ii знаеш, Грицуню?

– Знаю, ну й що? Маруська!

– О-о, ти навiть пестливо ii називаеш! Хлопцi! – звернувся Іван до товаришiв, що насторожено прислухались до розмови старших. – Чули?

Хлопцi мовчали, здивованi. Нiхто не допускав, щоб Грицько закохався. А вiн, грiзний, пiдiйшов до Івана.