Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокiйне:

– Мiй чоловiк працюе з вами… в редакцii…

Це мене ще бiльше здивувало. Чому ж тодi вона так збентежилась?

– Як його прiзвище?

– Андрiйчук, Петро.

Тепер менi все стало ясно. Петро – мiй колега по роботi… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жiнок. На думку спливли Петровi слова в задушевнiй зi мною розмовi: «Нема гiрше, колего, коли з дружиною не знаходиш спiльноi мови. Це страшно. Женись i ти нарештi, але шукай собi жiнку за освiтою».

То була розмова про людину, яка йшла тепер поруч зi мною. Тодi я щось заперечував товаришевi. Тепер пильно дивився на неi.

– Ми вже прийшли, – сказала жiнка бiля пiд’iзду на вулицi Шопена. – Прощавайте.

– Всього найкращого.

Але Любка тягла мене за руку.

– Ходи до нас. Будемо хлiбчики лiпити з пластилiну.

– Іншим разом, Любочко.

– Коли – iншим? Ну, коли?

– Завтра, добре?

– Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!

Нашi з матiр’ю погляди зустрiлись довше, нiж звичайно.

– Не приходьте, – прошепотiла вона тихо, щоб Любка не почула.

Я мовчки погодився.

Минали днi й тижнi, а зустрiч та не виходила в мене з пам’ятi. Сама згадка про неi робила мое життя цiкавим. Дорогi моi суддi, мене почало нудити вiд згадок про нашi дискусii. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?

А чужа тiнь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-рiзному: iнодi сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, iншим разом я кипiв вiд його цинiчних висловiв, часом на вулицi ввижалась менi маленька Любка, i я мимоволi шукав тодi ii матерi.

Одного дня без нiякоi причини я пiшов на роботу по вулицi Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, нiби й швидко пройшов вуличкою, i все-таки був розчарований, що не побачив нiкого.

Вiдтодi я вже не ходив iншою вулицею. Це справляло менi дивну радiсть. Краще працювалося, нiби я вже не був самотнiм. І сам не знав, кого бiльше хотiлось менi бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сiмейного щастя, мати ii…

Зовсiм несподiвано я зустрiвся з ними знову.

На другому поверсi у вiкнi, притулившись чолом до замерзлоi шибки, сидiла моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впiзнала. Застукала кулачком у шибу.

– Дядьку, дядьку, ходи до нас!

Я завагався.

– Дядьку, я сама. Ходи, бо менi скучно. Я вiдчиню дверi.

Тодi я пiшов.

Вона сидiла в мене на колiнах i щебетала:

– Мама пiшла по дрова на базар.