Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тiльки вночi приходить. Я маю багато пластилiну. Вiн уже засох, бо я не вмiю лiпити. На, розiмни i злiпи менi ляльку.

Я м’яв пластилiн, а вона не вгавала:

– Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсiм не приходить, а мами вдень немае. Але менi нудно лише тодi, коли киця засинае. В тебе нема кицi, а в мене е… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пiзно лягае, а рано встае… Менi вже шiсть рокiв, дядьку. Я скоро пiду до школи.

– А хто кого так називае?

– Вчора тато кричав на маму, що вона нiчого не розумiе. Кинув у неi книжкою. А мама сьогоднi дала менi, бо сама не мае часу читати. Тiльки книжка нецiкава, без малюнкiв.

Розмову перервав скрип дверей. Увiйшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я пiдiйшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки i тiнь страху в глибоких очах зрадили ii на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокiйно i навiть холодно:

– Ви до чоловiка?

– Нi, мене запросила Любка.

Мовчала. Я пiдвiвся.

– Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.

Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з ii очей, але все це тривало тiльки мить.

– О нi, менi приемно, – прошепотiла жiнка, не пiдводячи очей.

– Можна менi буде ще зайти до Любки?

– Краще – нi…

– До побачення.

Менi нiхто не сказав й слова на прощання, нiхто не провiв до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною, мов вихор, помчалась Любка, вона повисла в мене на шиi, мiцно притискаючись до грудей, спрагла батьковоi любовi.

Я цiлував ii личко. В коридорi ридала мати. Вона вже не в силi була володiти собою.

Я перший раз у життi повертався багатим. Я втiкав, не обнявши навiть матерi, боявся, що наберу надто багато щастя i розгублю його по дорозi.

І аж дома зрозумiв, що воно, те мое щастя, подароване поцiлунком дитини i сльозами матерi, вросло коренем на чужiй нивi, i нiхто нiколи не збере його плоду.

Я не мiг заходити в iх дiм, але не мiг i без них. Менi потрiбнi були вони, iм був потрiбний я.

Не смiючи заходити до хати, я ждав на вулицi, заглядав у вiкна, годинами, мов безумний, стояв на розi, щоб побачити ii.

Врештi я ii побачив. Сьогоднi ввечерi вона сама вийшла на вулицю й покликала мене в коридор.

– Так не можна далi, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте бiльше, бо це нестерпно.