Ґолем

Слова струменiли з невидимих уст, оживали, пiдступали до мене. Вони кружляли вихором передi мною, наче строкато вдягненi рабинi, западалися потiм пiд землю або ж розсотувалися, мов туман, у повiтрi, звiльняючи мiсце наступним. Кожна якусь мить сподiвалася, що я оберу ii, а вiд iнших вiдмовлюся.

Деякi ступали спроквола, повагом, мов розкiшнi пави в iскристих шатах.

Іншi – як королеви, щоправда, постарiлi та пiдтоптанi, з пiдфарбованими повiками, з властивим повiям заломом уст, зморшками пiд грубим шаром огидного гриму.

Однi минали мене, надходили iншi; я проводжав поглядом довгi вервечки сiрих постатей з обличчями, такими буденними й невиразними, що годi було й сподiватися зберегти iх у пам’ятi.

Потiм вони притягли жiнку, цiлком голу й дужу, наче залiзний велет.

На мить жiнка зупинилася, схилилася до мене.

Їi вii були такими довгими, що могли б укрити все мое тiло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своеi лiвоi руки.

Пульс на зап’ястку бився, мов землетрус; я вiдчував у нiй життя цiлого свiту.

Здалеку накочувалася навала корибантiв[2 - Корибанти – жерцi в грецькiй мiфологii.].

Якiсь чоловiк i жiнка пристрасно обнiмалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче пiдходила процесiя.

Тепер дзвiнкий, екзальтований спiв лунав зовсiм поряд, очима я вишукував злиту в обiймах пару.

Однак пара обернулася монолiтною постаттю, напiвчоловiком-напiвжiнкою – Гермафродитом, що сидiв на перламутровому тронi.

Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якiй черв нищення повигризав таемничi руни.

Здiймаючи хмару куряви, придрiботiла отара маленьких слiпих овечок: iх привiв у своiй свитi гiгантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб пiдтримувати в них життя.

Час до часу серед iстот, що струменiли з невидимих уст, траплялися посталi з могил – iз затуленими хустками обличчями.

Спиняючись передi мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у мое серце, так що вiд крижаного ляку цiпенiв мозок, i кров здиблювалася у жилах, як потужний потiк, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.

Повз мене майнула жiнка, я не побачив ii обличчя – вона вiдвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зiтканий зi слiз.

Процесiя масок проминала мене, танцюючи й смiючись, – я iх зовсiм не цiкавив.

Лише П’еро задумливо озираеться i вертаеться. Стае передi мною, заглядае менi в обличчя, наче в дзеркало.