Ґолем

Вiн корчить чудернацькi мiни, змахуе i розгойдуе руками – то спроквола, то шалено, i якась надприродна сила змушуе мене до наслiдування: я теж пiдморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.

Та раптом нетерплячi постатi, що юрмляться за ним, вiдтiсняють його набiк – усiм кортить потрапити перед моi очi.

Усi вони без плотi: порскi перли, нанизанi на шовкову нить; окремiшнi звуки однiеi мелодii, що ллеться з невидимих уст.

То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотiв вiд мене, а я, хоч як старався, нiяк не мiг збагнути, що саме.

Але голос, який промовляв цi видимi слова, був мертвим – без вiдлуння.

Кожний звук у нашому свiтi мае багато вiдлунь, так само як кожна рiч кидае одну велику тiнь i багато маленьких, але цей голос бiльше не вiдлунював – мабуть, давно-давно вiдлунав i розвiявся.

Я дочитав книжку до кiнця, та все ще тримав ii у руках, i здавалося менi, що в пошуках чогось гортав я зовсiм не книжку, а свiй мозок.

Усе, що сказав менi голос, я пронiс у собi вiд першоi митi свого життя, тiльки було воно затаене, забуте, сховане вiд моеi свiдомостi до нинiшнього дня.

Я пiдвiв голову.

Де чоловiк, який принiс менi книжку?

Пiшов?!

Чи прийде вiн по неi, коли вона буде готова?

А чи маю я йому ii вiднести?

Та я не змiг пригадати, чи сказав вiн, де мешкае.

Я спробував вiдновити в пам’ятi його появу, але не зумiв. Як вiн був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?

Я нi за що, зовсiм нi за що не мiг зачепитися.

Я заплющив очi, притиснув пальцями повiки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.

Нiчого, нiчого…

Я став посеред кiмнати, дивлячись на дверi, як тодi, перед його приходом. Малював собi в уявi: ось вiн звертае за кут, ось ступае цегляною долiвкою, ось читае табличку на моiх дверях: «Атанасiус Пернат», ось заходить до помешкання.

Намарно.

У пам’ятi не зринало анi найменшого слiду вiд спомину, яким же вiн був на вигляд.

Я бачив книжку на столi й спробував уявити його руку, як вiн запихае ii до кишенi, виймае звiдти книжку.

Та нiчогiсiнько не уявлялося: була рука в рукавичцi чи без, молода чи зморшкувата, з перснями чи нi?

Раптом менi спала на думку дивна рiч.

Наче навiяння, якому годi опиратися.

Я одягнув пальто, капелюх, вийшов на сходову клiть, спустився схiдцями.