Ґолем

Але й це усвiдомлення не полишило по собi глибоких вражень, хоча й протиставлялося тому, що я недавно пережив, i тому, як дiйшов до нинiшнього стану душi…

Я мусив, мабуть, колись чути або читати про таке чудернацьке порiвняння каменя зi шматком сала; воно несподiвано пригадалося менi, коли я пiднiмався вичовганими сходами до своеi комiрчини й мимохiдь подумав про засмальцьований кам’яний порiг.

Тiеi митi я почув попереду себе, вище поверхом, чиiсь кроки, а коли пiдiйшов до своiх дверей, побачив чотирнадцятилiтню рудявку Розiну та еврея-лахмiтника Аарона Вассертрума.

Менi довелося протискатися повз неi, бо вона стояла, опершись спиною на поруччя й хтиво вигнувшись.

Брудними долонями дiвка трималася за металевi поручнi, я бачив, як у тьмяному присмерку блiдо свiтяться ii голi руки.

Я виминув ii погляд.

Мене нудило вiд ii нав’язливого усмiху й воскового обличчя карусельноi конячки.

Я вiдчував – вона напевно мае драглисте бiле тiло, як тритон, якого я колись бачив у клiтцi з саламандрами в одного продавця птахiв.

Вii рудих менi такi ж огиднi, як вii кроликiв.

Я вiдiмкнув дверi й миттю захряснув iх за собою.

З вiкна добре було видно лахмiтника Аарона Вассертрума бiля ятки.

Вiн стояв, прихилившись до стiни перед аркою темноi пiдворiтнi, й обценьками обстригав собi нiгтi.

Донькою чи небогою доводилася йому руда Розiна? Вони анiтрохи не схожi.

Серед еврейських облич, якi з дня у день траплялися менi перед очi на Пiвнячiй вулицi, я безпомильно мiг визначити, хто до якого клану належить; незважаючи на близькi родиннi узи окремих iндивiдiв, iх так само важко перемiшати мiж собою, як воду й олiю.

Ось цей з одного клану, а той – з iншого – ось i все, що можна вичитати з рис iхнiх облич.

Що з того, якби Розiна навiть була схожою на лахмiтника! Цi родиннi клани плекають однi до одних вiдразу й зневагу, яким навiть мури кревних зв’язкiв не завада, однак ретельно приховують iх вiд зовнiшнього свiту, мов небезпечну таемницю.

Жоден з них не дасть вивiдати тiеi таiни; у своiй одностайностi вони схожi на озлоблених слiпцiв, якi бредуть, мiцно вчепившись за брудну мотузку, – хто обiруч, а хто знехотя, одним пальцем, та всi охопленi забобонним страхом перед безоднею, до якоi неодмiнно впадуть, тiльки-но зникне спiльна опора i вони роз’еднаються.

Розiна походить з того роду, рудий тип якого iще вiдразнiший, нiж iншi.